Читати книгу - "Червоний горобець"

тобі не слід перейматися внутрішньою службою. Пройдемось усіма односторонніми можливостями, які ми розробляємо. Всі звичні араби — з «Хезболли», хамас’у, палестинці — у всіх є свої люди в місті. Отримати до них доступ може бути нелегко, тож подумай про агентів під прикриттям. Іранці, сирійці, китайці. Невеличкі групи, вони почуваються тут безпечно, в нейтральній Скандинавії. Перси можуть шукати обладнання, на яке накладено ембарго. Перевір їх за дипломатичними каналами, — сказав Форсайт, відкинувшись у своєму офісному кріслі.

— Я хотів би зайнятись чимось більшим, — сказав Нейт. — Після того, що сталося зі мною в Москві, мені треба щось справді велике.

«Звісно», — подумав Форсайт. Він помітив тривогу в його очах і рішучість в його стиснутій щелепі. Нейт рівно сидів у своєму кріслі.

— Це добре, Нейте, — сказав Форсайт, — та будь-яке вербування — добре, доки воно продуктивне. Велику рибу можна виловити завдяки терпінню, роботі в команді та створенню десятків нових контактів.

— Це мені відомо, шефе, — швидко відповів Нейт. — Та я не маю такої розкоші, як час. Той Ґондорф добряче до мене причепився. Якби не ви, мене повернули б до російських штабістів, я б сидів за комп’ютером, клацаючи мишкою. Ви не уявляєте, наскільки я вдячний за те, що мене викликали сюди.

Форсайт прочитав персональний файл Нейта, надісланий до резидентури, коли нове призначення було затверджене. Молодих офіцерів, які майже вільно володіють російською, було мало. Найвищі оцінки під час навчання на Фермі, а згодом тренування в «забороненій зоні» в Москві, пізнання особливостей роботи під постійним ворожим спостереженням. У файлі також позитивно згадувалась робота Нейта в Росії, особливо його обробка делікатних справ з обмеженням рівня доступу — жодних подробиць.

Але зараз Форсайт бачив перед собою спантеличеного молодого оперативника, який мав дещо декому довести. А це погано, це робить людину схильною до невдач і змушує постійно відволікатись.

— Не переймайся через Москву. Я говорив з деким у штаб-квартирі, нема приводу хвилюватися.

Він помітив, як обличчя Нейта змінилося від думки про його персональний файл.

— Я хочу, щоб ти мене послухав, — сказав Форсайт. Він зупинився, чекаючи на повну увагу Нейта. — Ти маєш працювати мудро, з максимальним рівнем конспірації, не халтурити. Усім нам хочеться великих справ — дідько, та ти зараз однією такою справою і займаєшся, — але я не терпітиму недбалого ставлення до операцій. Зрозуміло?

Форсайт пильно поглянув на Нейта.

— Зрозуміло? — повторив він.

— Так, сер, — відповів Нейт.

Він зрозумів послання, та про себе подумав, що викриє агентів, він не збирався прощатися зі своєю роллю оперативника. Додому він не поїде. Перед його очима промайнули безумні картини: він сидить у заміському клубі Ричмонда, навпроти Сью-Енн або Мінді з покусаними бджолами губами та баштою залитого лаком волосся, доки його брати перекидають м’ячі для гольфу через картатий килим в один з рожевих черевичків «Ліллі Пуліцер» Міссі, які стоять з іншого боку кімнати клубу. Дідька лисого.

— Гаразд, — сказав Форсайт. — Знайди своє робоче місце. Це перший кабінет далі по коридору. Давай, забирайся звідси. І знайди Ґейбла, — сказав він, тягнучись до коробки з документами.

***

Марті Ґейбл сидів за своїм терміналом в іншому невеличкому кабінеті, поряд з кабінетом Форсайта, намагаючись зрозуміти, як написати дипломатичну телеграму в штаб-квартиру, не використавши слова «членосос». Будучи старшим за Форсайта — Ґейблові давно перевалило за п’ятий десяток, — він був великим та широкоплечим, з сивим коротко стриженим волоссям, блакитними очима та сталевим бруском замість носа. Його чоло було засмагле, червоне, а обвітрене обличчя видавало людину, яка часто буває надворі. Засмаглі великі руки нерухомо нависли над клавіатурою. Він ненавидів писати телеграми, ненавидів друкувати двома своїми пальцями, ненавидів бюрократію. Вуличний хлопець. Нейт стояв на порозі його кабінету. Кабінет був геть голий, нічим не прикрашений, за винятком фотографії монумента Вашингтона на стіні. Стіл був порожній. Перш ніж Нейт устиг чемно постукати по дверній рамі, Ґейбл повернувся у своєму кріслі та похмуро глянув на нього.

— Ти новенький? Кеш? — прогорланив Ґейбл. Акцент видавав у ньому жителя Іржавого поясу7.

— Неш. Нейт Неш, — сказав Нейт, підходячи до столу. Ґейбл лишився сидіти, та простягнув свою велетенську руку. Нейт напружився від невідворотності кісткодробильного стискання.

— Довгенько ти сюди діставався. Завербував когось дорогою з аеропорту? — розреготався Ґейбл. — Ні? Нічого, ще буде час після обіду, — сказав він.

— Ходімо.

Виходячи з резидентури, Ґейбл просунув свою дебелу ротвейлерську голову в декілька кабінетів у коридорі, перевіряючи, що роблять інші офіцери. Всюди було порожньо.

— Добре, — сказав Ґейбл, — усі виперли свої дупи надвір. Сраний світ, яким він має бути.

Ґейбл повів Нейта в неохайний турецький ресторанчик на маленькій, укритій снігом алеї біля залізничного вокзалу. У єдиній кімнаті, заповненій парою, було півдюжини столів, вікно для подачі з кухні та портрет Ататюрка в рамі на стіні. Люди ґелґотіли на кухні, та коли Ґейбл підійшов до віконця й ляснув у долоні, всі змовкли. Худий смаглявий чоловік із чорними вусами й у фартуху розсунув завісу з бісеру й вийшов із кухні. Він злегка обійняв Ґейбла, який представив його як Таріка, власника ресторану. Не дивлячись в очі, турок м’яко потиснув Нейтові руку. Вони зайняли кутовий стіл, і Ґейбл поставив стілець, на який вирішив усадовити Нейта, навпроти стіни, з видом на двері. Сам Ґейбл сів спиною до іншої стіни. Говорячи турецькою, Ґейбл замовив два адана-кебаби, два пива, хліб і салат.

— Сподіваюся, ти полюбляєш спеції, — сказав Ґейбл. — У цій маленькій дірі готують найкращі турецькі страви в усьому місті. Тут багацько іммігрантів із Туреччини.

Ґейбл поглянув на кухню. Нахилився вперед.

— Я знайшов Таріка десь рік тому, агента для підтримки, ну, знаєш, забрати пошту, заплатити за оренду сховку, щось десь підслухати. Кілька сотень на місяць, і він щасливий. За необхідності ми можемо вийти на громаду експатів у Гельсінкі.

Коли принесли їжу, Ґейбл випростався, побачивши два довгі пласкі кебаби, поплямовані червоним перцем і засмажені до темно-золотого. Великий смажений плаский хліб, збризнутий топленим маслом, лежав знизу. Салат із сирої цибулі, приправлений темно-червоним сумахом та лимоном, лежав купкою збоку тарілки. Дві спітнілі пляшки пива гепнулись на стіл, а Тарік пробурмотів: «Афієт олсун», на здоров’я, і пішов.

Ґейбл почав їсти ще до того, як Нейт узявся за виделку. Він ковтав їжу, говорив і розмахував у повітрі своїми боксерськими рукавицями.

— Непогано, еге ж? — спитав він з приводу кебабів, набивши рота. Відкрив своє пиво й випив півпляшки. Його щелепи розривали їжу, як крокодил розриває газель. Не церемонячись, без будь-яких вагань він спитав Нейта, що за хрінь трапилась у Москві між ним та тим козлом Ґондорфом.

Дещо засмутившись, згадавши про свої переживання, Нейт коротко, двома реченнями, пояснив ситуацію. Ґейбл вказав на нього виделкою.

— Слухай сюди. Запам’ятай дві речі про цю кляту роботу. Ти ніколи не подорослішаєш як оперативник, якщо не помилишся серйозно хоча б раз. І судять про тебе за твоїми досягненнями, за результатами й за тим, як ти захищаєш своїх агентів. Вся решта не має значення.

Інша половина пляшки зникла, і Ґейбл замовив ще одну.

— О, і ще дещо, — сказав він. — Ґондорф — придурок. Забудь про