Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

не займаюся нічим, що б зашкодило австрійській владі.

— Хіба? — Віхура гмикнув. — Ми з вами зараз переходимо до політики, хоча в цьому департаменті нею мали б перейматися найменше. Але нині все не так. Останній п’яниця зі смердючого брудного замарстинівського бару на пальцях розкладе вам все, що треба знати про міжнародне становище, хто переможе у війні, чому це будемо не ми і кого та за що слід негайно арештувати. Інших новин, окрім політичних, не сприймають уже навіть жебраки. Дійшло до того, що Цюня, кишеньковий злодюжка з Клепарова, мітингує на допиті: вкрав гаманець у пана, бо в такий спосіб протестував проти його політичних поглядів!

— Такі віяння часу, — кивнув Клим. — Але як це все стосується мене?

— Прямо, пане Кошовий. Ви взялися захищати не звичайного героя війни. Легіон січових стрільців, у якому воював Захар Ладний, є підрозділом австрійської армії. Та особливість його відома навіть нам, цивільним: він складається з русинів, або, як тепер правильно називати, українців. Засудження когось із легіонерів за вбивство, до того ж — побутове, на ґрунті ревнощів, ще й скоєне в п’яному вигляді, компрометує в особі злочинця не лише легіон. Процес прямою наводкою б’є по всьому українському політичному й громадському руху. Хіба ні?

Клим торкнувся пучкою пальця віка, заспокоюючи тик.

А потім прямо глянув у очі Віхури.

І збрехав:

— Дотепер не дивився на ситуацію під таким кутом.

Схоже, комісар повірив:

— Можливо. Проте я готовий припустити: вас використали для того, аби стабілізувати ситуацію.

Кошовий думав так само, але доклав зусиль, щоб питання прозвучало наївно й нейтрально:

— Тобто? Що мається на увазі?

— Раніше я виклав вам версію, згідно з якою ви могли б стати головним підозрюваним у справі про вбивство Захара Ладного. Не стріляли йому в голову, але були мозковим центром, все продумали, склали план і особисто вирішили контролювати ситуацію. Втікача попередили, ви з ним розіграли виставу, а голову вам він розбив за обопільною згодою. Задля натуральності ви терпіли.

— Ви в це вірите?

— До чого тут я? В це просто повірити, пане Кошовий. І я, до речі, готовий, знаючи вас ось уже вісім років. Ви авантюрист, причому авантюри ваші досить успішні.

— Дякую за комплімент.

— Та прошу дуже, — Віхура відмахнувся. — Але моя готовність повірити не означає, що я справді віритиму. Знаєте, чому?

— Ні.

— Ви могли віддати себе в руки втікача, підіграти йому. Не сперечайтесь, це у вашому стилі. Подібний театр ви вже влаштовували, згадати хоча б лови привида в будинку на Валовій.

— Можливо, — Клим відповів стримано.

— Проте я ніколи не повірю, що ви свідомо повели людину на смерть.

Кошовому нічого не лишилося, як повторити:

— Дякую.

— Скажімо, ви почали гру, аби витягнути з тюрми Ладного. Та після його вбивства на ваших очах ви б прозріли, зрозуміли — так ніхто не домовлявся, й ще вчора виклали б усе поліції. Там, на місці, в Брюховичах.

– Іноді здається, ви знаєте мене ліпше, ніж я сам.

— Я поліцейський. Прочитувати людей — складова, котра робить мою професію, даруйте за патетику, успішною. Через те зараз створив модель ситуації, в якій ви теоретично можете опинитися. Маю на увазі звинувачення в пособництві втечі. Й буду першим, хто стане на ваш захист.

Клим утретє не знайшов інших слів:

— Дякую.

— Але в такому разі маємо інший, не менш прикрий для вас висновок, з яким ви маєте погодитись.

— Маю?

— Так. Вас використали. Стрілець чекав заручника з револьвером наготові, який йому передали раніше. Хто і як, слідство неодмінно встановить.

— Припустімо. Мета?

— Тим, хто наразив вас на ризик, важлива була персона, якій довіряють. Зокрема, я. Ну, і яка знана в Бригідках, а директор тюрми знає адвоката Кошового давно й особисто.

— З цим до мене вчора прийшов один газетяр, Роман Гірняк.

— Не знаю такого. Кримінальний репортер?

— Наче… ні, — Клим наморщив чоло, далі сказав впевненіше: — Ні. Точно — ні. Він дописує в «Українське слово», є така газета. Там лише про політику, ви вірно описали поточний момент.

— У такому разі звідки цей ваш Гірняк дізнався про арешт Ладного? Певен — його теж використали грамотно, наосліп. Підкинули вам інформацію не прямо, а через людину одного з вами середовища.

— Гірняка я до вчорашнього дня теж не знав особисто.

— Бачте, як заплутано! — Віхура розправив плечі й тепер виглядав переможцем, який щойно розкрив злочин століття, не інакше. — Про мету питали? Спробую пояснити, хоч теж лише припущення. Легіонер Ладний, який на війні застрелив майже два десятки ворожих вояків, — герой. Ветеран війни, який приревнував та вбив суперника, — кримінальний злочинець. Але солдат, який нахабно виривається з-за ґрат, звинувачує владу в тому, що з нього роблять цапа-відбувайла, і потім гине від чиєїсь кулі, знову стає героєм, хай він водночас і жертва. В його особі реабілітоване стрілецтво. Хочете знати, хто застрелив Ладного?

— Звичайно! Ви хіба ні?

— Я теж. Але для цього ви, пане Кошовий, маєте добре подумати й спробувати пояснити мені, кому вигідно провертати всю цю операцію, аби змити бруд із українського військового легіону. Зараз відповідати не треба. Просто підкидаю інформацію для роздумів. І наполегливо, навіть уклінно прошу прийти з цим до мене найближчим часом.

— Звісно, — мовив Клим.

Він знову збрехав.

А комісара Віхуру виказали очі.

Адже в них Кошовий прочитав: досвідчений поліцейський і давній приятель йому зовсім не вірить.

Тепер стало зрозуміло, чому комісар зайшов так здалеку, починаючи цю розмову.

Віхура хотів, аби Клим знайшов убивцю.

Ну, хоча б допоміг це зробити.

Розділ сьомий

Страва правовірних євреїв

— Дуже перепрошую, пане Кошовий. Я поважаю вас і ціную вашу думку. Й тим не менше — ще раз перепрошую.

— Та не квокчіть уже, Шацький! От же ж манера — говорити все й нічого водночас.

— Ще раз перепрошую…

— Шацький!

— Та добре, добре. Просто не зовсім згоден із вами.

— Маєте таке право.

— Ні! Бо скільки років ми знайомі, стільки разів я мав можливість переконатися: ви праві завжди.

— Не завжди.

— Гаразд — у більшості випадків.

Йозеф Шацький сам повернувся до розмови, поки його дружина Естер поралася на кухні, тим часом подавши чоловікам каву. Точніше — ерзац, з тих, котрі нагадували про цей напій лише запахом, і то — віддалено. Чеснотою вважалося те, що його подали гарячим і додали вогкуватого цукру, який мав жовтавий відтінок. Не лише пані Шацька, а й інші жінки, з якими Климові доводилося спілкуватися, включно з Магдою, відзначали