Читати книгу - "Кінь і його хлопчик"

– Ніколи більше, доки житиму, не заподію жодної шкоди котам, – пообіцяв Шаста чи то собі, чи то котові. – Знаєш, я вчинив гидко одного разу – жбурляв камінням у стару, паршиву, змарнілу від голоду безпритульну кішку. Гей! Припини! – Кіт саме повернувся та боляче дряпонув хлопчика. – Не треба дряпатися. Хіба можеш ти насправді розуміти мої слова? – По тому він міцно заснув.

Коли він прокинувся наступного ранку, кота не було, а сонце, що стояло високо над небокраєм, уже розпекло пісок донезмоги. Спраглий Шаста, у якого в роті геть пересохло, підвівся та протер очі. Пустеля сліпила своєю білизною, і хоча з міста ледь чутно долинав шум голосів, навколо панувало цілковите безгоміння. Перевівши погляд трохи ліворуч, на захід, аби сонце не засліплювало очі, він зміг роздивитися на горизонті, за безкрайньою пустелею, гори, і такими чіткими були їхні обриси на тлі синього неба, ніби до них рукою сягнути. Окремо він розгледів блакитну височину з роздвоєною верхівкою і вирішив, що то і є гора Кирдик-Баш. «Що ж, судячи зі слів ворона, саме туди мені й належить прямувати, – вирішив він, – ось тільки треба помітити шлях, аби потім, коли з’являться інші, не гаяти ані миті». Із цими думками він ногою провів на піску жирну лінію, що вказувала на гору Кирдик-Баш.

Відтак, звичайно, не зайвим було б подбати про їжу та воду. Шаста підтюпцем рушив повз гробниці (тепер, за білого дня, вони здавалися зовсім-таки звичайними, і він навіть подивувався, як могли вони так перелякати його вночі) і спустився вниз до оброблюваних земель на березі річки.

Людей навкруги майже не було – міську браму відчинили декілька годин тому, і весь вранішній натовп уже пройшов до міста. Тож ніщо не заважало йому, як каже Ігого, здійснити «набіг» на ворожі землі, тобто перелізти через чийсь паркан, так Шасті вдалося здобути три апельсини, диню, одну чи дві фіги та гранат. Втамувавши голод, він спустився до річкового берега, тримаючись якнайдалі від моста, і досхочу напився води, яка виявилася настільки чудовою, що, недовго думаючи, він скинув із себе запилюжений одяг і занурився в прохолодну річку. Як ви вже могли здогадатися, Шаста, що прожив на узбережжі все своє життя, навчився плавати чи не раніше, ніж ходити. Вибравшись із води, він розлігся на травичці, розглядаючи поверх гладкої води пишноти Ташбаана, що стояв перед ним у всій своїй силі та славі. Та краєвид цей нагадав йому і про небезпеки, що чатували на нього: хлопець раптом усвідомив, що доки він тут хлюпався у водичці, його супутники могли потрапити до долини («і, цілком ймовірно, піти далі без нього»), тож він похапцем одягнувся і рвонув до гробниць із такою швидкістю, що, прибувши на місце, знову потерпав від спеки і спраги – уся добрість від купання зійшла нанівець.

Як і завжди, коли доводиться чекати на щось наодинці, день, здається, розтягнувся на добру сотню годин. Хлопчикові, звичайно, було про що подумати, але роздуми на самоті тягнуть час, мов гуму. Він чимало розмірковував про нарнійців, і особливо про Коріна, гадаючи, що ж трапилося, коли вони виявили, що хлопчик, який лежав на канапі й дослухався до їхніх таємних планів, був не Корін. Не так-то й приємно було думати про тих вельми милих людей, що мали тепер тримати його за зрадника.

Та все ж коли сонце повільно-повільно видряпалося в зеніт і так само повільно-повільно покотилося на західному боці неба, а на обрії, як і раніше, не видко було ані душі, Шаста занепокоївся. Тільки тепер він утямив, що коли вони домовлялися чекати одне одного серед гробниць, ніхто ані словом не перехопився про те, як довго. Не сидіти ж йому тут до скону! Невдовзі впаде темрява, і він матиме провести ще одну таку саму моторошну ніч, як і попередня. Хлопчик перебрав у голові з дюжину можливих ходів, один за інший химерніший, і нарешті зупинився на найгіршому. Він вирішив дочекатися темряви, а коли стемніє – повернутися до річки й накрасти стільки динь, скільки зможе понести, а потім вирушити до гори Кирдик-Баш самому, тримаючись у напрямку, який цього ранку сам намалював на піску прямою лінією. То був божевільний план, і коли б за своє життя він прочитав стільки ж книжок про пустелю, скільки й ви, то таке шаленство ніколи не спало б йому на думку. Але Шаста, на жаль, не прочитав жодної.

Та до заходу сонця трапилося дещо несподіване. Шаста сидів у затінку однієї з гробниць, коли, підвівши погляд, побачив двох коней, що йшли в його напрямку. Серце в нього аж зайшлося з радощів, коли в конях він упізнав Ігого та Гвін. Та за мить він злякався так, що аж у п’яті закололо – Аравіс ніде не було видно. Коней вів на поводі чудернацького вигляду чоловік, озброєний та гарно вдягнений – зазвичай такий вигляд мали довірені раби, що прислуговували в дуже заможних родинах. Ігого та Гвін більше не скидалися на в’ючних коней – вони були осідлані та загнуздані. І що все це означало? «Це пастка, – вирішив Шаста. – Хтось упіймав Аравіс, можливо, навіть катував, і вона в усьому зізналася. Вони чекають, що я кинуся назустріч Ігого, аби схопити й мене. А якщо не кинуся, то втрачу останню можливість поговорити з друзями. Ох, знати б лише, що з ними трапилося!» Він сховався глибше в затінок, виглядаючи з-поза гробниці кожні кілька хвилин та намагаючись вирішити, як йому вчинити, аби не наразитися на ще більшу небезпеку.

Розділ 7

Аравіс у Ташбаані

Та ось що трапилось насправді. Щойно Аравіс побачила, як Шасту повели нарнійці, і зрозуміла, що лишилася сама наодинці з кіньми, які (як мудро з їхнього боку) жодним словом ще не прохопилися, вона ані на мить не розгубилася. Схопивши Ігого за повід, дівчинка завмерла, притримуючи обох конячок; і хоча серце її билося гучно, мов той молот, вона не зрадила себе жодним рухом. Тільки-но нарнійські лорди зникли з очей, вона спробувала знов рушити, та не встигла й кроку ступити, як інший оповісник («Бодай же ж вони всі запалися!» – сердито подумала Аравіс) виголосив: «Дорогу, дорогу, геть зі шляху! Дорогу таркині Лазаралін!» Тієї миті за оповісником з’явились четверо озброєних рабів, а потім ще четверо, що несли на плечах паланкін із шовковими завісами та срібними бубонцями – уся вулиця вмить просякла запахом парфумів та квітів. Слідом за паланкіном рухались багато вдягнені невільниці, а за ними тягнулися конюхи, посильні, пажі тощо. Саме цієї миті Аравіс і зробила першу помилку.

Вона знала Лазаралін досить добре – можна сказати, вони ніби ходили до