Читати книгу - "Остання битва"

до королівства Нарнія. Він розказував про століття, коли в Нарнії царювали щастя і злагода і єдиними визначними подіями були видатні танці та свята, а більш за все – лицарські турніри, і кожен день, кожен тиждень були кращими за попередні. Він усе розповідав й розповідав, а у Джил у голові вимальовувалися картини тих щасливих років, тих тисячоліть, і вона немов дивилася вниз із якогось пагорба на неземної краси рівнину, порослу деревами, оперезану струмками та нивами, які ширилися до обрію, аж доки не губилися вдалині. Врешті-решт вона вимовила:

– Ох, як же я сподіваюсь, що невдовзі ми вгамуємо Крутя і до Нарнії повернуться спокійні, щасливі часи. А ще більше я сподіваюся, що вони триватимуть довго-довго і ніколи не скінчаться. Коли-небудь наш світ спіткає кінець, але, можливо, на цей світ чекає щасливіша доля. О, Діаманте, хіба не було б чудово, якби в Нарнії завжди було саме так, як ти щойно казав?

– Е-е-е, ні, сестро, – похитав головою Діамант, – усі світи зустрінуть свій кінець. Лише на країну Аслана чекає інша доля.

– Що ж, тоді я маю надію, – відповіла Джил, – що кінець цього світу настане за мільйони-мільйонів років… Агов! Чого це ви стали?

Король, Юстас і гном мовчки вдивлялися в небо. Джил здригнулася, згадавши всі ті страхіття, які їм траплялися на шляху раніш. Але цього разу то було щось зовсім інше – маленька цяточка, що здавалася чорною на тлі блакитного весняного неба.

– Судячи з польоту, я ладен поклястися, що то розумний птах, – зауважив єдиноріг.

– Згоден, – кивнув король. – Питання лише в тому, хто перед нами: друг чи один із Крутевих шпигунів.

– Як на мою думку, ваша величносте, – втрутився гном, – він неабияк схожий на орла Гострозора.

– Чи не сховатися нам під деревами? – запропонував Юстас.

– Ні! – обізвався Тіріан. – Краще завмерти і стояти непорушно, мов скеля. Варто нам поворухнутися, як він одразу ж нас помітить.

– Дивіться, він завертає! Нас уже помітили… – сказав Діамант. – Він знижується широкими колами і наближається до нас…

– Тримай стріли напоготові, леді! – промовив Тіріан до Джил. – Але в жодному разі не стріляй, доки я не накажу. Він може виявитися нашим другом.

Якби хтось знав наперед, що трапиться далі, він мав би змогу належним чином насолодитись тією витонченістю та легкістю, з якою спускався велетенський птах. Він сів на скелястий стрімчак зовсім поруч із Тіріаном, схилив чубату голову і промовив дивним орлиним голосом:

– Вітаю тебе, королю!

– Вітаю тебе, Гострозоре! – обізвався Тіріан. – І те, що ти звеш мене королем, має означати, що ти не один з послідовників Крутя та його псевдо-Аслана. Я радий, що ти прилетів.

– Ваша величносте, – струснув головою орел, – коли ви вислухаєте новини, які я приніс, ви вважатимете мій приліт найстрашнішим горем, яке тільки могло вас спіткати…

На цих словах серце Тіріана обірвалось і наче припинило рух, але він стиснув зуби і промовив:

– Розповідай.

– Високо літав я і далеко бачив, – почав свою розповідь Гострозір. – Бачив я Кейр-Паравель, бачив мертвих нарнійців і остраханців, що проходжали поміж тілами. Бачив стяг тісрока над замком і ваших підданих, що мов миші розбігаються в усі боки, подалі від міста, сподіваючись переховатися у лісах. Кейр-Паравель захопили з моря – позавчора двадцять великих остраханських кораблів під покровом ночі увійшли в порт.

Новину ту друзі зустріли мертвою мовчанкою.

– І по-друге… – зовсім похмуро продовжив орел, – трохи далі від Кейр-Паравелю я бачив кентавра Рунвіта – остраханська стріла стирчала з його боку. Я був із ним до останнього, і він велів переказати вашій величності: пам’ятайте, що кожен світ спіткає свій кінець. І гідна смерть – то така цінність, яку в змозі оплатити й останній з жебраків.

– Що ж, – тяжко пролунали слова короля після тривалої тиші, – Нарнії більше немає.

Розділ 9

Великі збори на Хлівному пагорбі

Ще довго ніхто не міг ані вимовити слова, ані проронити сльозинки. Потім єдиноріг вдарив об землю копитом, трусонув гривою і заговорив:

– Сір, немає більше толку у військових радах. Плани Крутя виявилися далекогляднішими, ніж ми й помислити могли. Тепер уже очевидно, що перебував він у таємній змові з тісроком і як знайшов лев’ячу шкуру, то одразу ж передав послання, щоб той споряджав кораблі для захоплення замку Кейр-Паравель, а потім і всієї Нарнії. І тому нічого не залишається нам сімом, окрім як повернутися на Хлівний пагорб, оголосити всю правду та прийняти те, що вготовила нам доля. І навіть якщо ми якимось дивом зуміємо здолати три десятки остраханців, що нині з Крутем, то, певно, пасти нам судилося в битві з ворогом куди могутнішим та більшим – військом, що маршем посувається сюди від Кейр-Паравелю.

Тіріан кивнув. А потім, звертаючись до дітей, сказав:

– Ну, що ж, друзі, мабуть, настав час повернутися вам до себе, до рідного вашого світу. Ви, поза всяким сумнівом, виконали все те, заради чого і були послані до нас.

– Але, але… ми нічого не робили, – колотячись не так від страху, а більш від того, що все настільки жахливо, заплутано заперечила Джил.

– Як нічого?! – відказав король. – Ви визволили мене, прив’язаного до дерева; змією ви повзли переді мною в нічному лісі і захопили Вертя, а ви, Юстасе, зуміли здолати супротивника в нелегкому двобої. Однак ви ще занадто юні, щоб розділити з нами гірку долю, яка очікує на нас, – якщо не сьогодні ввечері, то вже не більше як за три дні. І тому я закликаю вас, ні – наказую: повернутися додому. Ганьба впаде на мою голову, якщо дозволю я юним лицарям пролити кров у бою, б’ючись у наших лавах.

– Ні, ні і ще раз – ні! – вигукнула Джил. Від хвилювання вона спочатку зблідла, потім зашарілася, а потім зблідла знову. – Ми вас не покинемо, що б не трапилося! Правда, Юстасе?

– Правда. І нема чого так розпалятися – все і так зрозуміло, – зауважив Юстас, за звичкою засунувши руки в кишені, забуваючи, однак, до чого чудернацький він має через це вигляд у кольчузі. – Тим більше що вибору-то ми не маємо. Який сенс торочити про повернення, коли не знаєш як? Особисто я – не чаклун.

У словах Юстаса сенс безсумнівно був, але тепер Джил це навіть обурило: чому у своїй улюбленій манері він холоднокровно розважливий, коли у решти кров так і кипить.

Та Тіріан уже й сам збагнув, що чужинці за командою додому не вернуться (хіба що Аслан зробить чудо), тому вирішив наполягати, щоб вони пробиралися через Південні гори у Древляндію, де, можливо, і знайдуть притулок. Але дороги чужинці не знали, а послати з ними не було кого. І крім того, як передрікав Поґін, тільки-но остраханці покінчать з Нарнією, вони, напевне, посунуть на Древляндію – і тижня не мине, як