Читати книгу - "Сповідь з того світу"

улюблена. Давай, Гавриле, сурми у свою сурму та підіймай народ проти лукавого боярства!

Я тільки посміхнувся.

– Не встане народ, сурми не сурми. Чого ж смердам пхатися поміж справи княжі й боярські?…

Раптом знадвору ми почули якісь голоси, підвелися й пішли до дверей. Поглянули: з боку поля до церковці наближалися двоє чоловіків: Іван – з Городка і Східняк – з Чернігова.

– Не встануть, кажеш? – лукаво перепитав Михайло. – Уже встали. Давай сурми!

Двоє чоловіків тим часом підійшли до дзвіниці і вдарили в дзвін, скликаючи людей на віче. Я тут же засурмив у свою сурму, підсилюючи звук у стократ. Той тривожний передзвін розлетівся по околиці, й, почувши його, люди полишали свою роботу і йшли поспіхом до церкви. Кожен з них у ту мить подумав, що знову якась біда чорною хмарою лізе на наше містечко.

– Збирайтеся, збирайтеся! – лунав дзвін і розлітався все далі. Мужі сходилися з поля, з хат, з річки та лісу. Невдовзі майдан біля церкви був заповнений людьми.

– Що сталося? – питали общинники один одного.

– Хто дзвонив?

– То я! – Іван вийшов наперед. Він став перед мужами й окинув усіх своїм поглядом. – Вольні общинники, громадо! Споконвіку в нас так заведено, що голос віча був вищим і за слова старців, і бояр, і навіть самого князя. Нині я вас тут скликав, аби почути ваш голос!

– Віче! – загули гуртом мужі.

– А що сталося?!

– Об чім радитися будемо?!

– Не дай, Боже, біди!

– Знову бояри смуту тягнуть на землю нашу, супроти князя котору замишляють! – гукнув Іван так, аби всі почули.

Віче загуло ще більше.

– Чекай, звідки ти знаєш?

– Знаю. У нашому замку був зрадливий Судислав Бернатович. Він знюхався з ляхами і мадярами, хоче з ними на Мстислава піти. Тут зі мною вой із Чернігова, з дружини Мстиславової. Він був там і чув усе.

– А наші бояри що? А воєвода? Він же намісник княжий на цій землі, сидить у замку та волю княжу виконує! Куди ж вони дивилися? – гукали інші.

– І ваші бояри, і воєвода за Судиславом пішли! – гукнув Східняк.

Віче знову загуло, заговорило, загомоніло, заклекотіло.

– Якщо наші боярове пішли за Судиславом супроти князя, то що нам робити? Хіба ж простим смердам у справи княжі годиться лізти? – спитав один з мужів.

– За Судиславом сила велика стоїть, не зможемо супроти нього встояти, – сказав інший.

– Ляхи з уграми нас пограбують, до нитки обдеруть наші села. Треба боронитися!

– Княжий воєвода також обдирає!

– Воєвода дає нам закон княжий, а у боярства свій закон. Судислав хоче, аби його було зверху, за нас же він не думає! – гукнув знову Іван. – Як прийдуть ляхи з уграми, то заберуть наш хліб, над жінками нашими насміються! Навіть звірина в лісі не буде сидіти тихо, коли ворог підходить до лігва. Хіба ж ми не маємо своєї голови, хіба очі наші не бачать, хіба будемо сидіти й чекати?! Нехай почують там у замку голос нашого віча!

Мужі затихли, дивлячись на Івана, що сказав ці слова.

– Берімо сокири та списи, гайда до замку!

– Замало нас, по всіх селах послати треба, аби мужі збиралися.

– До Мстислава послати, аби знав, яка зрада в Городку скоїлася!

– За князя постоїмо!

– За землю Руську!

Розділ 17

Марія

Після того віча я дуже боялася. Мій чоловік ходив суворий, хоча перед нами (мною і нашим маленьким синочком) він намагався приховати свою задуму. Страх за Івана не давав мені спокою, і щойно чоловік виходив десь з хати, я брала малого на руки і бігла за ним. Він сердився на мене, навіть нагримав кілька разів, та ми з Івасиком знали своє…

Тривога посилилася, коли зі сходу закурилося понад шляхом. Дружина князя Мстислава підступила під Городок і оточила замок щільним кільцем. Усі мужі з околиці посунули до них. Мій Іван, звісна річ, пішов теж. Він обіцяв, що повернеться з перемогою, казав, що сила боярства мала і княжа дружина швидко їх передушить. Він стояв на дорозі у кольчузі і шоломі, в руках тримав довгий спис, а за плечима – щит.

– Вернуся – і заживемо по-новому. Побачиш. Князь дасть нам справедливий закон і не буде так обдирати, як бояри! Зведемо нову хату, придбаємо землиці, лісу…

– Не треба мені нічого, Іване… – спробувала заперечити я, але він приклав легенько палець до моїх уст. Тоді полоскотав малого, так що той посміхнувся у блаженній посмішці.

– Йому треба. Нехай хоча покоління прийдешні живуть достойно на цій землі.

Він посміхнувся й пішов.

Відсутність поганих новин заспокоювала. Боїв не було. Дружина тримала замок в облозі, чекаючи, що там скоро закінчиться припас і бунтарі самі вийдуть. Я молила Господа, аби це сталося чимшвидше і щоб мій Іван повернувся додому.

Чоловік наказав мені від хати далеко не відходити, поки він не вернеться. Спершу я так і робила. Однак час минав, мені треба було збігати на річку, аби попрати дитяче, сорочки, постіль. Інші жінки зібралися й пішли, та й я разом з ними…

Наш синочок ріс, пнувся усе вгору і вгору. Силкувався, аби самотужки на ноги стати, а тримаючись за мій пальчик, уже впевнено дріботів малими ноженятами своїми. Отак і біг за мною до самої Верещиці. Тут ми взялися до прання, мале ж крутилося коло мене, доки не скінчимо. Щоби не було нудно – пісню собі затягла, а інші жінки й підтримали.

За роботою не побачила, як з’явився Гаврило. Він став собі на березі і дивився кудись удалину. Мій Івасик побачив його і підійшов, ухопив за старечу руку. Дід поглянув на нього, посміхнувся:

– Як зовешся, вітязю?

У відповідь дитинча тільки посміхнулося сонячно. Я озирнулася, підійшла до них, узяла малого на руки.

– Гарний малюк, увесь в тата. Буде кому рід продовжити, – спокійно сказав старий.

– Рід мого чоловіка ніколи не згасне, а тільки розмножуватися буде. Я сама про це подбаю.

– Так і буде. Господь почує твої молитви.

Від тих слів я заспокоїлася. Та ангел продовжував:

– Шкода мені тебе… Напевно, дуже любиш Івана свого, одначе проти Долі йти важко. Річка несе свої води все далі і далі. Доля – це коло в млині, яке обертає течія, і на тому колі перемішується Доля кожної людини разом з іншими в один загальний клубок. Одного Доля лишає зверху, над усіма, іншого ж кидає на саме дно. Яку ж то силу треба мати, аби зупинити течію річки і повернути її в інший бік? Що ж треба зробити для