Читати книгу - "Азазель"

Другий — понтер. У того й другого своя колода. Понтер вибирає із своєї колоди карту — скажімо, дев'ятку. Кладе собі сорочкою догори.

— Сорочка — це візерунок на звороті? — уточнив Фандорін.

— Так. Тепер понтер робить ставку — припустимо, десять рублів. Банківник починає «метати»: відкриває з колоди верхню карту праворуч (вона називається «лоб»), другу — ліворуч (ця називається «сонник»).

«Лоб — пр., сонник — лів.», — старанно занотовував у блокноті Ераст Петрович.

— Тепер понтер відкриває свою дев'ятку. Якщо «лоб» теж виявився дев'яткою, не має значення, якої масті, — банківник забирає ставку собі. Це називається «вбити дев'ятку». Тоді банк, себто сума, на яку йде гра, зростає. Якщо дев'яткою виявиться «сонник», тобто друга карта, — цс виграш понтера, він «знайшов дев'ятку».

— А коли в парі дев'ятки немає?

— Якщо в першій парі дев'ятки не виявилося, банківник викладає наступну пару карт. І так доти, доки не вискочить дев'ятка. Оце і вся гра. Елементарно, але можна програтися до цурки, особливо якщо ви понтер і весь час граєте на подвоєння. Тому засвойте, Фандорін: ви мусите грати лише банківником. Це просто — карту праворуч, карту ліворуч; карту праворуч, карту ліворуч. Банківник більше початкової ставки не програє. В понтери не сідайте, а коли випаде за жеребом, призначайте гру по маленькій. У штос можна грати не більше п'яти заходів, потім уся решта банку переходить банківнику. Зараз отримаєте в касі двісті рублів на програш.

— Цілих двісті? — ахнув Фандорін.

— Не «цілих двісті», а «всього двісті». Постарайтеся, щоб вам цієї суми вистачило на всю ніч. Якщо швидко програєтеся, відразу йти не обов'язково, можете якийсь час там поштовхатися. Але не викликаючи підозри, ясно? Будете грати щовечора, поки не досягнете результату. Навіть якщо з'ясується, що Зуров не замішаний, — що ж, це також результат. Однією версією менше.

Ераст Петрович ворушив губами, дивлячись у шпаргалку.

— «Чирва» — це червоні сердечка?

— Так. Іще їх іноді називають «чорти» або «кери», від coeur[16]. Ідіть до костюмної. Вам по мірці підготували вбрання, а завтра до обіду скроять і цілий гардероб на всі випадки життя. Марш-марш, Фандорін, у мене й без вас доволі справ. Одразу після Зурова сюди. В будь-який час. Я сьогодні ночую в управлінні.

І Бриллінг уткнувся носом у свої папери.

Розділ восьмий,

У ЯКОМУ НЕДОРЕЧНО ВИЛАЗИТЬ ПІКОВИЙ ВАЛЕТ

У прокуреній залі грали за шістьма зеленими ломберними столами — де купно, по четверо, де по двоє. Біля кожного столу ще стовбичили глядачі: де гра йшла по маленькій, — поменше, де «шпиль» здіймався вгору — погустіше. Вина і закусок у графа не подавали, бажаючі могли вийти до передпокою й послати лакея до трактиру, але посилали тільки за шампанським, із приводу якого-небудь особливого везіння. Звідусіль чулись уривчасті, малозрозумілі негравцю вигуки:

— Je coupe![17]

— Je passe[18].

— Другий абцуг.

— Retournez la carte![19]

— Одначе, панове, прометано!

— Шусточку вбито! — тощо.

Найбільше товпилося біля того столу, де гра йшла по-крупному, один на один. Метав сам господар, понтирував спітнілий панок у модному, надзвичайно вузькому сюртуку. Понтеру, видно, не щастило, він покушував губи, гарячкував, зате граф був сама холоднокровність. І тільки білозубо посміхався з-під чорних вусів, затягуючись димом із гнутого турецького чубука. Пещені сильні пальці у сяючих перснях спритно відкидали карти — одну праворуч, одну ліворуч.

Серед глядачів, скромно тримаючись трохи позаду, перебував чорноволосий молодик з рум'яною, зовсім не картярською фізіономією. Досвідченій людині відразу було видно, що юнак із хорошої сім'ї, на банк забрів уперше і всього тут соромиться. Декілька разів терті панове з брильянтиновими проділами пропонували йому «прометнути карточку», та були розчаровані — ставив юнак виключно по п'ятірочці й «заводитися» категорично не бажав. Бувалий шпільмейстер, якого знала вся картярська Москва, навіть дав хлопчині «наживку» — програв йому сотню, але гроші пропали марно. Очі в рум'яного не розгорілися й руки не затремтіли. Клієнт виходив неперспективний, справжній «хлюзда».

А тим часом Фандорін (бо це, певна річ, був він) вважав, що ковзає по залі невидимою тінню, не привертаючи до себе нічиєї уваги. Наковзав, щоправда, він поки що небагато. Одного разу побачив, як дуже поважного вигляду добродій нишком прибрав зі столу золотого півімперіала і з великою гідністю відійшов убік. Двоє офіцериків голосним шепотом сварилися в коридорі, та Ераст Петрович нічого з їхньої розмови не зрозумів: драгунський поручик палко запевняв, що він не який-небудь майданщик і з друзями арапа не заправляє, а гусарський корнет дорікав йому якимось «зіхером».

Зуров, біля якого Фандорін коли-не-коли, та й опинявся, явно почувався в цьому товаристві як риба у воді, та, мабуть, не просто риба, а головна рибина. Одного його слова було досить, аби в зародку придушити назріваючий скандал, а одного разу за жестом господаря двоє дебелих лакеїв узяли під лікті крикуна, що не бажав заспокоюватися, і миттю виперли за двері. Ераста Петровича граф категорично не впізнавав, хоча декілька разів Фандорін ловив на собі його швидкий, недобрий погляд.

— П'ятий, добродію мій, — оголосив Зуров, і це повідомлення чомусь украй розхвилювало понтера.

— Загинаю качку! — тремтячим голосом вигукнув той і загнув на своїй карті два кути.

Серед глядачів пройшов шепіт, а спітнілий, відкинувши з лоба пасмо волосся, кинув на стіл цілу купу райдужних папірців.

— Що таке «качка»? — сором'язливо запитав Ераст Петрович півголосом дідка з червоним носом, що здався йому найсумирнішим.

— Це означає збільшення ставки вчетверо, — охоче пояснив сусід. — Бажають на останньому абцугу цілковитий реванш узяти.

Граф байдуже випустив хмарку диму й відкрив праворуч короля, ліворуч шістку.

Понтер показав чирвового туза.

Зуров кивнув і тут же метнув чорного туза праворуч, червоного короля ліворуч.

Фандорін чув, як хтось захоплено шепнув:

— Ювелір!

На спітнілого добродія шкода було дивитися. Він провів поглядом купу асигнацій, які перекочували під лікоть до графа, й несміливо запитав:

— Чи не бажаєте під боржок?

— Не бажаю, — ліниво відповів Зуров. — Хто ще, панове?

Несподівано погляд його зупинився на Ерасті Петровичу.

— Ми, здається, зустрічались? — із неприємною посмішкою запитав господар. — Пан Федорін, якщо не помиляюсь?

— Фандорін, — виправив Ераст Петрович, нестерпно червоніючи.

— Пардон. Що ж ви лорнетуєте? У нас тут не театр. Прийшли — так грайте. Милості прошу. — Він показав на вільний стілець.

— Виберіть колоди сам, — прошелестів Фандоріну на вухо добрий дідок.

Ераст Петрович сів і, діючи за інструкцією, вельми рішуче сказав:

— Тільки вже дозвольте, ваша ясновельможність, мені самому банк