Читати книгу - "Чотири сезони"

що він досі сидить. Та навіть якщо випустили, у тюрмі мають бути відомості про останню адресу, за якою він мешкав, імена родичів…

— І, найпевніше, то глухі кути.

Енді на мить замовк, а потім вибухнув:

— Ну, але ж шанс все-таки є, чи не так?

— Так, звісно, є. Але уявімо на хвилиночку, Дюфрейн, що Блетч існує і що його досі надійно утримують за мурами в’язниці штату Род-Айленд. І що ж він скаже, коли ми принесемо йому отакі пироги в кошику? Думаєте, він упаде на коліна, підкотить очі й скаже: «Це я скоїв! Я! Благаю вас, додайте до мого вироку за пограбування ще й довічне!»?

— Чому ви такий твердолобий? — спитав Енді, та так тихо, що Честер майже нічого не розчув. Зате слова начальника донеслися до його вух цілком чітко.

— Як? Як ти мене назвав?

— Твердолобим! — прокричав Енді. — Чи ви навмисне?

— Дюфрейн, ти забрав п’ять хвилин мого часу. Ні, сім. А в мене на сьогодні дуже щільний графік. Тому, напевно, на цьому ми оголосимо нашу зустріч завершеною і…

— У заміському клубі зберігаються всі особові справи колишніх працівників, невже ви цього не розумієте? — закричав Енді. — Податкові декларації, зарплатні форми, форми компенсації з безробіття — і все це з його прізвищем! Там ще повинні були залишитися працівники з тих часів, може, навіть сам Бриґз! Минуло п’ятнадцять років, а не ціла вічність! Вони його згадають! Вони неодмінно згадають Блетча! Якщо я переконаю Томмі засвідчити, що розказав йому Блетч, а Бриґза — що Блетч справді там був, справді працював у заміському клубі, то зможу домогтися нового суду! Я зможу…

— Охороно! Охороно! Виведіть цього чоловіка!

— Та що з вами таке? — спитав Енді. Честер розказував, що він уже мало не зривався на крик. — Це моє життя, мій шанс вийти звідси, як ви не розумієте? Невже ви не зробите одного-єдиного міжміського дзвінка, щоб принаймні перевірити те, що сказав Томмі? Послухайте, я заплачу за дзвінок! Я заплачу за…

Залунали удари — то наглядачі схопили його й потягли в коридор.

— У карцер, — сухо мовив начальник Нортон. І, мабуть, помацавши свій почесний значок, додав: — На хліб і воду.

Тож Енді, котрий на ту мить уже геть втратив над собою контроль і досі кричав на начальника тюрми, потягли геть. Честер сказав, що його крики долинали до його вух навіть після того, як двері зачинили.

— Це моє життя! Моє життя, як ви не розумієте, це моє життя!

Двадцять діб на злаково-зубодробильній дієті внизу, у карцері. То був його другий заліт в одиночку. А сутичка з Нортоном стала першою насправді чорною міткою в особовій справі Енді відтоді, як він долучився до нашої маленької щасливої родини.

Якщо вже випливла ця тема, розкажу-но я вам про шоушенківський карцер. Це буде ніби повернення в ті відчайдушні піонерські часи початку-середини тисяча семисотих років у штаті Мен. Тоді ще ніхто особливо не заморочувався такими штуками, як «пенологія», «реабілітація» та «вибіркове сприйняття». Тоді з тобою обходилися так, наче існує тільки чорне й біле. Ти міг бути або винуватий, або невинний. Винуватих або вішали, або завдавали в холодну. І якщо тебе засудили до холодної, то ні про який виправний заклад не йшлося. Ні, свою холодну ти мусив викопати собі сам, лопатою, наданою тобі провінцією Мен. Від сходу до заходу сонця ти копав якнайширшу і якнайглибшу яму. А потім тобі давали кілька шкур і відро, і ти стрибав униз. Побачивши тебе на дні ями, тюремник накривав її ґратами і раз чи двічі на тиждень скидав тобі туди трохи хліба чи, може, шмат зачервивілого м’яса. У неділю ввечері бувало свято: ківшик ячмінної юшки. Сцяв ти у відро, а потім те саме відро простягав, щоб туди налили води, десь так о шостій ранку, коли приходив тюремник. Коли дощило, ти відром вичерпував воду зі своєї камери в холодній… звісно, якщо не хотів захлинутись, мов той щур у дощовій діжці.

«У ямі», як її називали, ніхто довго не затримувався. Тридцять місяців — то була межа. І наскільки я можу судити, найдовший в історії термін, після якого ув’язнений піднявся на волю живим, відсидів так званий Даремський хлопак, чотирнадцятирічний психопат, що кастрував однокласника іржавим шматком металу. Він провів у ямі сім років. Але, звісно, вкинули його туди молодим і дужим.

Ви маєте пам’ятати, що за злочини, тяжчі, ніж дрібна крадіжка, блюзнірство чи забудькуватість (наприклад, не покласти ганчірку для носа в кишеню, коли виходиш надвір у шабат), зазвичай вішали. За легкі злочини (такі як оце я щойно згадав, та інші, до них подібні) ти відбував три, шість чи дев’ять місяців у ямі й вилазив звідти блідий, мов риб’яче пузо, зіщулювався від страху перед відкритими просторами, твої очі майже нічого не бачили, усі зуби ходором ходили в лунках від цинги, ступні жер грибок. Весела старенька провінція Мен. Йо-хо-хо і пляшка рому.

Карцерне крило Шоушенку й близько таким поганим не було… мабуть. Думаю, людський досвід усе оцінює за трьома основними ступенями. Добре, погано й жахливо. І коли простуєш назустріч темряві, що згущується ближче до «жахливо», стає дедалі важче розпізнавати півтони.

Щоб потрапити в карцерне крило, ви мусите під конвоєм спуститися вниз, подолати двадцять три сходинки, що ведуть на підвальний рівень, де єдиним виразним звуком розлягається крапання води. Під стелею висить ряд лампочок по шістдесят ват, іншого світла нема. Камери тут мають форму діжки, як ті стінні сейфи, що їх багатії часом ховають за картинами. Як і в сейфі, круглі двері висять на петлях, і вони не ґратовані, а суцільні. Повітря проникає крізь вентиляційні отвори в стелі, але світла нема, тільки твоя власна лампочка на шістдесят ват, яку вимикають зовнішнім вимикачем одразу ж після восьмої вечора, на годину раніше, ніж настає відбій у решті в’язниці. Саму лампочку не забрано металевою сіткою чи ще чимось таким. Тому не покидає відчуття, що тобі дозволяють існувати тут, у темряві, якщо тобі цього хочеться. Мало хто цього бажає насправді… але після восьмої вибору, звісно, нема. У камері є нари, пригвинчені до стіни, і параша без сидіння. Проводити тут час можна трьома різними способами: сидіти, срати чи спати. Вибір величезний. Двадцять діб можуть тягнутись, як рік. Тридцять — як два, а сорок — як десять. Іноді чути, як