Читати книгу - "Бібліотека душ"

зникнути — напевно, розчинився в одному з тих тунелів, про які згадував у розмові. Спантеличені й перелякані, ми стояли й роззиралися навкруги.

— Повірити не можу, що він узяв і так просто нас покинув! — вигукнув я.

— Я теж, — спокійно відповів Едисон. — Тобто я не думаю, що він нас покинув. Мені здається, він веде переговори. — Пес прочистив горло, сів на задні лапи й громовим голосом звернувся кудись угору, до дахів. — Добрий пане! Ми маємо намір врятувати своїх друзів і своїх імбрин. І врятуємо, запам’ятайте мої слова. А коли це станеться і вони дізнаються, як ви нам посприяли, то будуть надзвичайно вам вдячні.

Витримавши театральну паузу, пес повів далі.

— Байдуже до співчуття! Тьху на відданість! Якщо ви справді такий розумний і амбітний чолов’яга, як я думаю, тоді ви зумієте розпізнати екстраординарну можливість поступу. Ми вже й так перед вами в боргу, але циганити копієчку в дітей і тварин — це дуже скромний спосіб заробітку, порівняно з тим, що можуть вам дати декілька імбрин, які будуть вам винні. Можливо, вам схочеться мати власний контур, тільки для себе, особистий гральний майданчик, де не буде інших дивних, які вічно все псують! Який завгодно час, будь-яке місце: літній острів, весь укритий пишною зеленню, в часи, коли скрізь панує мир; якась непримітна яма в часи чуми. Будь-який каприз.

— А вони правда таке можуть? — пошепки спитав я в Емми.

Та тільки плечима знизала.

— Уявіть, які перед вами відкриваються можливості! — фонтанував ідеями Едисон.

Відлуння його голосу ширилося й гасло вдалині. Ми чекали й прислухалися.

Десь сварилися двоє.

Сухий уривчастий кашель.

Щось важке тягли донизу сходами.

— Що ж, гарна була промова, — зітхнула Емма.

— Тоді ну його, — вирішив я, вдивляючись у проходи, що відгалужувалися ліворуч, проворуч і просто поперед нас. — Куди?

Ми вибрали навмання — просто вперед — і пішли в прохід. Та не встигли й десяти кроків ступити, як почули голос.

— На вашому місці я б туди не ходив. Це Провулок Канібалів, і назвали його так не тому, що це симпатична назва для провулка.

Позаду нас виріс Шарон. Руки він узяв у боки, наче тренер з фітнесу.

— На старості літ я стаю якийсь м’якосердий, — зізнався він. — Або на голову вже слабую.

— Тобто ви нам допоможете? — спитала Емма.

Почався легкий дощ. Шарон підвів погляд угору і підставив сховане обличчя краплям.

— Я тут знаю одного юриста. Спочатку ви підпишете мені контракт, у якому буде чітко вказано, що ви мені заборгували.

— Добре, добре, — погодилася Емма. — Але ви нам допоможете?

— А потім я пошукаю людину, яка полагодить мені човен.

— А потім?

— А потім я вам допоможу, так. Хоча жодних результатів обіцяти не можу, і від самого початку хочу заявити, що, на мою думку, всі ви бовдури.

Ми ніяк не могли наважитися йому подякувати — заважало все те, що він примусив нас пережити.

— А зараз тримайтеся ближче до мене і неухильно виконуйте кожну вказівку, яку я вам дам. Ви сьогодні вбили двох стерв’ятників, і на вас будуть полювати, запам’ятайте мої слова.

Ми з готовністю погодилися.

— Якщо вас упіймають, ви мене не знаєте. Ніколи раніше не бачили.

Ми кивали, мов китайські бовванчики.

— І, хоч би там що, у жодному, жодному разі не торкайтеся навіть найменшої краплі амброзії, або, клянуся, ви ніколи звідси не виберетеся.

— Я не знаю, що це таке, — сказав йому я. І з виразів облич Емми та Едисона стало ясно, що вони так само непосвячені.

— Дізнаєтеся, — зловісно відповів Шарон і, зашурхотівши плащем, розвернувся та пiрнув у лабiринт.

Розділ третій

На сучасних бойнях перед самим забоєм корову проводять звивистим лабіринтом. Тісні повороти й сліпі кути заважають тварині бачити далеко вперед, тож вона до останніх кількох кроків не розуміє, куди завела її мандрівка, аж поки лабіринт не починає різко звужуватися й металевий комір стискається в неї на шиї.

Та поки ми втрьох квапливо прямували слiдом за Шароном у самiсiньке серце Диявольського Акра, я вiдчував, що точно знаю, що нас чекає, хоч i не знав, коли i як. З кожним кроком i кожним поворотом ми заглиблюємося у вузол, i я боявся, що нам його нiзащо не розплутати.

Просмерджене повітря стояло і не рухалося; єдиним входом для нього слугувала нерівна тріщина неба понад нашими головами. Видуті й просілі стіни підходили одна до одної впритул, тож подекуди нам доводилося протискатися вперед плечем. У цих тісних місцинах цегла була чорною — засмальцьована одягом тих, хто протискався тут до нас. Тут не було жодного натяку на природу, жодного зеленого кущика, нічого живого, крім пискучих гризунів і примар з налитими кров’ю очима, що маячіли в темряві за дверними проходами й під зливними ґратами на вулиці. Вони б неодмінно накинулися на нас, але їх зупиняв наш гід, височезний, як вежа, у чорному балахоні. Слідом за самою Смертю ми йшли в яму Пекла.

Ми повертали, повертали й знову повертали. Кожен прохід здавався точнісінько таким самим, як і попередній. Ніде не було ні табличок, ні позначок. Або Шарон керувався блискучою пам’яттю, або йшов навмання, щоб відірватися від піратів Смердючки, які могли нас переслідувати.

— А ви точно знаєте, куди ми йдемо? — поцікавилася в нього Емма.

— Ясно, що знаю! — відгавкнувся Шарон і, не озираючись, кинувся за поворот. Там він зупинився, повернувся власними ж слідами й ступив у дверний отвір, що наполовину був утоплений нижче рівня вулиці. Усередині виявився вогкий підвал. Стеля в ньому була заввишки всього п’ять футів, а темряву розганяло кволе, як передсмертний подих, сіро-жовте світло. Згорбившись, ми бігли підземним коридором. Викинуті кістки тварин хрускотіли під ногами, стеля чиркала по головах, ми проминали таке, на що я намагався не дивитися, — зсутулену фігуру в кутку, сплячі тіла, що дрижали на мізерних солом’яних підстилках, хлопця в дранті, що лежав на землі, а до зап’ястка в нього було прив’язане жебраче відерце. На дальньому кінці прохід ширшав, переходив у кімнату, і у світлі, яке падало крізь декілька брудних вікон, навколішки стояла пара жалюгідних з вигляду жінок-прачок, які шкребли білизну в басейні, наповненому запашною водою зі Смердючки.

Ми піднялися якимись сходами й вийшли, слава Богу, надвір, на подвір’я, спільне для кількох будинків, яке зусібіч оточували стіни. У якійсь іншій реальності на ньому міг би рости доглянутий газончик чи стояла б маленька альтанка. Але то був Диявольський Акр, тож там було вогко й насвинячено. До стін поприбивало хвилі викинутого з