Читати книгу - "Гробниця"

із наміром скоротити шлях до бульвару Ґюсмана, щоб звідти дістатися паризької консерваторії у восьмому окрузі.

На тротуарі було людно. Здавалось, усі парижани висипали на вулиці, щоб поніжитися в золотих променях бабиного літа, і Мередіт часто доводилося пробиратися крізь натовпи перехожих. Повсюдно панувала святкова атмосфера. Ось на розі співає вуличний музикант; студенти роздають листівки-оголошення про недорогі обіди та розпродаж дизайнерського одягу; жонглер підкидає високо вгору діаболо[6] на дротині, натягнутій між двома палицями, і ловить його з невимушеною легкістю; он якийсь молодик продає з валізки годинники та намиста…

Раптом задзвонив її стільниковий телефон. Мередіт зупинилась і попорпалася в сумочці. Від несподіванки жінка, що котила позаду візок, наштовхнулася на неї та перепросила:

— Excusez-moi, Madame.

Мередіт махнула рукою, сама вибачаючись.

— Та ні, усе гаразд, я сама винна — замислилась.

Поки вона шукала телефон, він замовк. Відступивши вбік, Мередіт стала переглядати список пропущених дзвінків. То був французький номер, який їй десь уже траплявся. Вона вже хотіла була натиснути кнопку «передзвонити», як хтось тицьнув їй у руку рекламну брошурку.

— Це ваше зображення, еге ж?

Мередіт здивовано сіпнула головою та підвела очі.

— Що ви сказали? Даруйте, я не почула.

Поруч стояла приваблива дівчина й дивилась на неї. На дівчині була жилетка й камуфляжні брюки, її біляве волосся було заплетене в косу, а голову прикрашала бандана. Своїм виглядом вона нагадувала одного з нью-ейджівських мандрівників та хіпі, яких було так багато на вулицях Парижа.

Дівчина посміхнулась.

— Я сказала, що пані схожа на вас, — відповіла вона, цього разу англійською. І постукала пальцем по брошурці, що її Мередіт тримала в руці. — Ось погляньте на цю картинку.

Мередіт глипнула на брошуру. То була реклама ворожіння на картах Таро, по руці та пророкування майбутнього. Майже всю першу сторінку займало зображення жінки з короною на голові. У правиці вона тримала меч, а в лівій руці — ваги. По краю її довгої сукні розташувалась низка музичних нот.

— А може, це ви? Дуже схоже, — додала дівчина.

Угорі нечіткого зображення Мередіт розібрала номер «одинадцять» римськими цифрами. А внизу напис — «Справедливість». Вона придивилась уважніше. І справді, жінка на картинці чимось скидалася на неї.

— Не бачу подібності, — відповіла Мередіт і відразу ж почервоніла від усвідомлення того, що сказала неправду. — Утім, я завтра їду з Парижа, тому…

— Однаково лишіть це собі, — сказала дівчина з наполегливістю в голосі. — Ми працюємо сім днів на тиждень і розташовуємось якраз за рогом, зовсім недалеко. П’ять хвилин пішки.

— Дякую, але це не те, чим я могла б зацікавитись, — відповіла Мередіт.

— Моя матінка — дуже гарна ворожка.

— Матінка?

— Вона ворожить на картах Таро, — посміхнулася дівчина. — Тлумачить їх. Приходьте, добре?

Мередіт була розкрила рота, щоб відповісти, та відразу ж його закрила. Який сенс сперечатись і щось доводити? Легше просто взяти брошурку, а потім викинути її в сміттєвий кошик. І, натужно всміхнувшись, вона поклала рекламку у внутрішню кишеню своєї джинсової куртки.

— Знайте, що на світі не буває нічого випадкового, — сказала дівчина. — Усе трапляється не просто так.

Мередіт кивнула й, не бажаючи продовжувати розмову, яка стала набувати характеру монологу, пішла, так і тримаючи в руці мобільний телефон. На розі вона зупинилась. Дівчина стояла на тому самому місці й не зводила з неї очей.

— Ви так на неї схожі! — вигукнула вона. — Лише п’ять хвилин пішки. Вам варто було б зайти, серйозно кажу.

РОЗДІЛ 12

Мередіт зовсім забула про брошуру, яку засунула в кишеню куртки. Згадавши про дзвінок, вона набрала номер, але то виявився лишень агент французької туристичної фірми, котрий хотів, аби вона підтвердила своє бронювання готельного номера. Потім Мередіт зателефонувала до авіакомпанії та спитала про точний час рейсу наступного дня.

Коли о шостій вона добулась до готелю, то почувалася дуже змореною, а її ноги пекло від цілоденного ходіння пішки по паризьких вулицях. Записавши знімки на жорсткий диск комп’ютера, Мередіт почала продивлятись нотатки, зроблені за останні три дні. Потім о дев’ятій вискочила в кафе купити бутерброд — і знову заходилася працювати. Об одинадцятій роботу було завершено. Усі нотатки аж до останніх було проглянуто й оброблено.

Згодом Мередіт стомлено заповзла в ліжко, увімкнула телевізор і понишпорила по каналах, шукаючи знайомий тембр голосів ведучих Сі-ен-ен. Утім, знайшла лише нудний французький детектив на FR3, «Коломбо» на TF1 та порнографію, замасковану під мистецьку програму, на Антенн-2. Утративши надію знайти щось цікаве, вона вимкнула телевізор, трохи почитала, а потім вимкнула світло.

Мередіт лежала в приємному напівмороку кімнати, склавши руки за головою та сховавши стомлені ноги під ковдру в хрусткому білому простирадлі. Утупившись у стелю, вона подумки полинула в той вихідний день, коли Мері розповіла їй те, що знала про її кревну родину, хоча відомості ці були вкрай скупими.

Готель «Пфістер», Мілуокі, грудень 2000 року. Вони їздили до цього готелю на кожне велике родинне свято — дні народження, річниці шлюбу, особливі випадки. Інколи вони їздили туди просто повечеряти, але того разу Мері поселила їх там на цілий уїк-енд. То було щось на кшталт запізнілої святкової екскурсії на честь народин Мередіт та Дня Подяки. А ще Мері хотіла заздалегідь скупитися напередодні Різдва.

Скромна елегантна обстановка та кольори в стилі фін де сьекль, позолочені карнизи, колони, балюстради з кованого заліза, вишукані сітчасті гардини на засклених дверях. Мередіт спустилася вниз у вестибюль і стала чекати на Білла та Мері. Умостившись у кутку на пухкенькій софі, вона замовила свій перший законний келих вина в барі. То було «Сонома Каттер Шардонне» по сім з половиною доларів, але воно було варте такої ціни. Маслянисте й жовтувате, вино й досі зберігало присмак діжки.

Яка дурня! І чому, мені пригадався саме цей епізод?

А за вікном падав сніг. З невпинною наполегливістю сніжинки злітали з похмурого неба й укривали навколишній світ габою білої тиші. У кутку бару сиділа якась бабця в червоному пальті та вовняному капелюшку, насунутому низько на лоба. «Говори зі мною! Кажу тобі, говори зі мною!» — крикнула бабця барменові. Як жінка з Еліотового «Пустища». Відвідувачі бару, що цмулили пиво «Міллер Дженьюїн Драфт», «Шпрехер Ембер» та «Рівервест Штайн», удали, що не помічають схибленої старої.

Мередіт щойно порвала зі своїм приятелем і тому охоче поїхала зі студентського містечка на уїк-енд до готелю. Її другом був викладач математики, що приїхав у відрядження до університету Північної Кароліни. У них почався роман: ось вони випадково зустрілись у