Читати книгу - "Катерина"

потайки від чоловіка.

Щасливого шлюбу, однак, у них не вийшло. Скільки Криштоф себе пам’ятав, батьки ввесь час сварилися. Він зростав у неспокійному, холоднуватому палаці у Варшаві, де всього було вдосталь, не було там лише миру та тепла. А потім батьки розлучились, і мати, яка залишилася пані Гнатовською, поїхала до Європи. Із чоловіком вона не зустрічалась аж до його хвороби. А овдовівши, повернулась до Києва, де тепер і жила.

Сам Криштоф не міг зрозуміти, що відчуває до матері. Образу за холодне дитинство, любов і ніжність як до жінки, яка народила його, чи жалість за її нещасливе життя?

Зітхнувши, Криштоф розірвав печатку, розгорнув листа. Деякий час читав мовчки, а потім нахмурився.

Злотник обережно кашлянув.

– Погані новини, пане графе?

Криштоф покривився.

– Можна сказати й так. Або й ні. Це, мабуть, доля тримає мене тут, не дає поїхати від Катарини. Моя мати буде тут за два дні, можливо, і пізніше. Вона не надто пунктуальна. Та хоч би там що, я нікуди не поїду. – Його лице раптом осяяла усмішка. – Я вагався, а цей лист… – Він похитав головою, а потім поглянув на Злотника, який нічого не тямив. – Скажіть, Максиме Петровичу, а що буде, як пан украде свою кріпачку в нареченого?

Злотник вражено зітхнув.

– Ну, я думаю… це йому не сподобається.

– Дуже добре, – Криштоф підвівся із задоволеним виглядом. – Завтра, Максиме Петровичу, запам’ятайте мої слова, я зроблю те, що мав зробити ще кілька днів тому. Я вкраду Катарину в сотника!

Злотник тільки очима заблимав.

– О! А…

– Не хвилюйтесь, вона увійде в цей дім не жалюгідною коханкою, а пані, графинею Гнатовською. – Після цих слів Криштоф відчув, як до нього повертається життя. – А тепер вибачте, я б хотів відпочити.

Залишивши враженого Злотника, Криштоф піднявся широкою мармуровою зграєю східців на другий поверх до своїх покоїв. Увійшовши до світлиці, яка становила доволі простору кімнату, він побачив, що всюди горять свічки, а біля ліжка копсається Мотря, швидкоока вертлява дівка з довгою чорною косою та звабливим поглядом.

– Ой, пане, – зойкнула вона радше грайливо, ніж налякано, і випрямилась біля ліжка. – А я ще не постелила.

Криштоф пройшов до вікна.

– Стели.

Він застиг, замислившись про те, що вже завтра Катерина буде його, не віддасть він її тому сотнику, хай навіть війною на нього йде, але він вирве в нього своє щастя зеленооке…

– Прошу, пане, постіль готова, – прошепотіла за спиною Мотря, і Криштоф розчув в її голосі надію.

– Добре, іди! – кинув він неуважливо, не обертаючись до неї. Але Мотря не йшла, він спиною відчував на собі напружений і пронизливий погляд. – Іди, я сказав.

– Може, вам іще щось потрібно?

– Ні, не потрібно.

– Сьогодні буде страшна ніч, у таку ніч страшно спати… самій, – видихнула Мотря, і стільки відвертої спокуси було в її голосі, але Криштоф мовчав, і вона пішла, ображено гепнувши дверима.

Криштоф не міг ще довго заснути. Лежав, слухаючи завивання вітру та гуркіт грози, що розгулялась не на жарт. А потім, коли задрімав, ледь розчув наполегливий стук у двері.

– Якого біса? – гаркнув він спросоння, застогнавши.

У двері просунулась геть п’яна пика Тараса.

– Вибачте, пане, що пробудив, але до вас там прийшла дівка, скажена, мокра та страшна, як смерть.

Криштоф нахмурився й сів на ліжку.

– Яка смерть? Яка дівка? Господи, що ти верзеш? Уже зовсім допився до бісиків?

Тарас ображено засопів.

– Ображаєте, пане графе, я тверезий, як той шинкар. А дівка справді є, уся трясеться, плаче та кричить, аби я вас покликав. Я хотів було турнути, але куди там, та Катерина Малькова наче відьма, гірша за шинкарку…

Криштоф застиг.

– Як ти сказав?

– Та гірша за шинкарку…

Криштоф скочив із ліжка.

– Та далась мені твоя шинкарка! Кажи, хто прийшов.

– Та я ж і кажу, що Катерина Мальківна… – пробубнів Тарас, але Криштоф уже вибіг із кімнати, так як був, напіводягнений, полишивши старого лакея тільки лупати очима від подиву. – Ти ба, як полетів! І до якоїсь там дівки кріпацької, що мало пику мені не роздряпала.

7

Одного вечора в убогу хату Гната Малька прийшла біда. Із заходом сонця раптово повіяв холодний різкий вітер. На небі швидко почали збиратися важкі, чорні хмари, десь у далечині погрозливо гримало, і враз після погожої, жаркої днини зробилось якось тривожно-непривітно, мов та негода, що сунула на село, несла із собою щось страшне, якусь біду.

Мальки тільки повечеряли, як над хатою оглушливо із тріском гаркнув грім, а зверх потягнуло вітром.

Баба Ганка перехрестилась.

– Свять, Свять, Свять! Щось страшне суне…

Домна покосилася на неї невдоволеним оком.

– Та цитьте ви, дітей мені нажахаєте!

– А я що, неправду кажу? А діти в тебе й так нажахані… – Баба Ганка не договорила, бо після хвилинної тиші знову грякнуло, ще більш оглушливо. І діти відразу ж заревіли на всю хату.

– Я ж вам казала, – просичала Домна та кинулась заспокоювати малих. А ледь вони втихли, заплакав Микитко, але якось уже зовсім слабко та кволо, не так, як завжди.

Ярина, зустрівшись поглядом із Василем, якось зблідла вся, кинулась від столу й полинула до колиски. Деякий час вона гойдала колиску, тихо наспівуючи, і коли-не-коли її тихий спів переривався оглушливим бурчанням грому за вікном. Катерина бачила, як вона, низько схилившись над колискою, пильно вдивляється в сина, мацає руками його тільце. І спів її затихає, а сама вона обертає до столу поблідле, налякане лице.

– Горить, – прошепотіла Ярина помертвілими вустами, і Катерина здригнулась від її погляду.

Баба Ганка заблимала.

– Що горить? Хата загорілась?

Ярина покривила вустами.

– Микитка горить, – тихо видихнула вона й раптом заголосила, заридала, упавши на лаву біля колиски, затулившись руками.

Килина з бабою Ганкою переглянулись і кинулись до Микитки, який уже й не плакав наче, а жалібно кректав, стогнав у колисці. За вікном недобре вив вітер, перегукуючись із завиванням їхнього собаки, який вив уже не першу ніч.

Килина похмуро поглянула на Василя.

– Біжи до Лаврінівни. Дитя – наче вогонь.

Василь поглянув на дружину, яка ридала, і мовчки кинувся геть із хати. Катерина ж, підвівшись, підійшла до Ярини, сіла на лаву й обняла ту за худі плечі, що здригалися в риданні.

– Ну, Яринко, не треба так, – прошепотіла вона, стискаючи в долонях холодні тремтячі пальці Яринині. – Зараз Василь приведе бабу Лаврінівну, вона вилікує Микитку, й усе буде добре.

Ярина захитала головою.

– Мені страшно, Катруню. Ось тут, – вона вказала худою рукою на свої повні, налиті молоком груди під сірою сорочкою, – давить щось недобре. Він ще з обіду почав капризувати, від молока відмовлятись. Мені б здогадатися, що з ним щось не так, а я просто подумала, що то він вередує.

Час тягнувся страшенно повільно. За вікном і далі оглушливо гримів грім, завивав вітер і лопотіла злива. Після гуркоту хату кожного разу осяювало яскраво-рожеве сяйво блискавок. Справді, страшна ніч, недобра ніч.

Нарешті в сінях загрюкало, і в хату увірвався геть мокрий Василь, а за ним увійшла баба Лаврінівна. Окинувши швидким поглядом хату, вона відразу ж уп’ялася своїми вицвілими очима в застиглу біля колиски Ярину, що притискала до себе синочка, який уже й не плакав, а тільки скиглив, жалісно та болісно.

– Ну, що тут у вас?

Ярина схлипнула.

– Микитка… горить увесь.

– Зараз ми подивимось, що ж таке.

Лагідно, але рішуче баба Лаврінівна взяла з неслухняних рук Ярини Микитку й поклала його на стіл. Потім стала обережно обмацувати його, хмурячи своє старече, зморщене лице.

– Та й горить. А то погано, – бурмотіла вона, намацуючи щось у мішечках, що були прив’язані до її старої спідниці. – Насамперед потрібно збити жар, а там подивимось.

Вона заварила зілля, живосилом влила її в маленького ротика Микитки, потім обгорнула хлопчика ганчіркою, змоченою в якійсь рідині, і важко опустилась на лаву.

Над хатою знову оглушливо затріщав грім.

Баба