Читати книгу - "Сходження Ганнібала"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Інспектор Попіль і Ганнібал сиділи в кабінеті начальника дільниці. Попіль прочитав напис на командантовому флакончику — «Clazoflat»,[52] і вирішив прийняти дозу.
Потім поклав паперовий рулончик поліграфічної стрічки на стіл і дав йому щигля. Стрічка розмоталася, показавши довгу лінію невеличких пагорбків. Пагорбки виглядали, мов підніжжя якогось затягнутого хмарами гірського хребта.
— Ви вбили різника, Ганнібале?
— Можу я поставити вам питання?
— Так.
— Від Парижа неблизький шлях. Ви спеціалізуєтесь на смертях різників?
— Моя спеціалізація — воєнні злочини, і Поль Момунд підозрювався у кількох. Воєнні злочини не закінчуються з війною, Ганнібале.
Попіль зробив паузу, щоб прочитати рекламний напис на обох боках попільнички.
— Можливо, я розумію ваш досвід краще, ніж будь-хто.
— Який мій досвід, інспекторе?
— Ви осиротіли під час війни. Ви жили у казенному закладі, ховаючись сам у собі, ваші рідні загинули. І раптом, раптом ваша красуня-мачуха компенсувала все.
Шукаючи контакту, Попіль поклав руку Ганнібалові на плече.
— Один лиш її запах проганяє геть табірний дух. А тут якийсь різник виливає на неї бруд. Якщо ви вбили його, я можу це зрозуміти. Скажіть мені. Разом ми зможемо пояснити магістрату…
Ганнібал відхилився на стільці, подалі від Попілевої руки.
— «Один лиш її запах проганяє геть табірний дух?» Пане інспекторе, можу я вас спитати, чи ви часом не складаєте віршів?
— Ви вбили різника?
— Поль Момунд убив себе сам. Він умер від глупства й хамства.
Інспектор Попіль мав чималий досвід, бачив багато жахливого, але цей голос, що він зараз його слухав, мав трохи інше забарвлення, так дивно було чути його від істоти в тілі підлітка.
Хоча такої специфічної інтонації він ніколи не зустрічав раніше, але він упізнав у ній Інше. Небагато йому знадобилося часу, щоби відчути мисливський азарт, чіпку силу супротивного йому мозку. Він відчував її присутність шкірою голови і кінчиками пальців. Він жив заради цього відчуття.
Хотілося б йому, щоб це отой грабіжник, котрий сидить за стіною, був убивцею різника. Також він уявляв собі, яким самотнім стане життя леді Мурасакі, якщо хлопця вдасться посадити.
— Різник рибалив. На його ножі була кров і луска, але десь ділася його риба. Кухар каже, що ви принесли чудову рибину. Де ви її взяли?
— Вловив, інспекторе. У нас за човнярнею завжди висить закинута наживка. Я покажу вам, якщо цікаво. Інспекторе, ви самі вибрали собі спеціалізацію у воєнних злочинах?
— Так.
— Тому що втратили рідних під час війни?
— Так.
— Можу спитати, яким чином?
— Когось у боях, когось відправили на схід.
— Ви зловили тих, хто це зробив?
— Ні.
— Але ж вони були вішістами — такими, як цей різник.
— Так.
— Ми можемо бути цілком щирими один з одним?
— Абсолютно.
— Вам жаль було Поля Момунда, коли ви побачили його мертвого?
З тінистої бічної вулички на дальньому кінці площі для виконання регулярного нічного обходу з’явився сільський перукар М. Рубін зі своїм малим тер’єром. Проговоривши цілий день зі своїми клієнтами, М. Рубін продовжував увечері балакати до свого пса. Він потягнув собаку подалі від засіяної травою клумби перед поштовою конторою.
— Краще б ти зробив це у Феліпе на галявині, де нас ніхто не бачив, — проказав М. Рубін. — Тут ти можеш заробити штраф. А грошей у тебе катма. Платити доведеться мені.
Перед конторою на стовпчику стояла поштова скринька. Пес потягнув хазяїна на шворці до неї і підняв ногу. Побачивши над скринькою обличчя, Рубін привітався:
— Доброго вечора, мсьє. — І звернувся до собаки: — Дивись, не забризкай мсьє!
Пес заскиглив, от тоді вже Рубін усвідомив, що під поштовою скринькою немає ніг.
Мопед мчав вузькою мощеною дорогою, наздоганяючи пляму приглушеного світла своєї фари. Раз, коли назустріч показалася машина, мопедист з’їхав на узбіччя й перечекав між придорожніх дерев, поки задні вогні автомобіля не зникли з поля зору.
У темряві сараю за шато фара погасла, клацав, вичахаючи, двигун. Леді Мурасакі стягнула з голови чорну балаклаву[53] і навпомацки поправила волосся.
Промені поліцейських ліхтарів освітили голову Поля Момунда на дашку поштової скриньки. По його чолу, прямо під лінією волосся, йшов напис печатними літерами: «БОШ».[54] Неподалік уже збиралися роззяви — купка нічних робітників і п’яниць.
Інспектор Попіль підвів Ганнібала впритул і дивився на нього у віддзеркаленому від мертвого обличчя світлі ліхтаря. Йому не вдалось побачити жодної реакції в очах у хлопця.
— Нарешті партизани вбили Момунда, — промовив перукар і розказав усім присутнім, як він його знайшов, завбачливо не згадуючи про правопорушення свого песика.
Дехто з натовпу вважав, що не варто Ганнібалові дивитися на таке. А одна літня нічна нянечка заявила про це голосно й поспішила геть.
Попіль відправив його додому у поліційному автомобілі. Ганнібал прибув до шато на тлі рожевої світанкової зорі, але, перш ніж зайти в будинок, нарізав трохи квітів і підрівняв їх по висоті в затиснутому кулаку. Доречний вірш склався, коли він рівняв стебла. У студії леді Мурасакі він знайшов ще вогкого пензля і скористався ним:
Нічний чапля явив себе
На сходження місяця-повні.
Хто з них гарніший?
Ганнібал солодко проспав до полудня. Йому наснилася Міша влітку перед війною, нянечка приготувала їй ванну в саду біля хатки, Міша сиділа у нагрітій сонцем воді, а метелики-капустянки мерехтіли навкруг неї. Він зрізав для неї баклажан, і вона обхопила руками гарячий від сонця пурпуровий овоч.
Прокинувшись, він побачив під своїми дверима аркушик і квітку гліцинії. Почитав написане: «Вибираєш чаплю, коли наповзають жаби».
26
Чійо готувалася до від’їзду в Японію й інтенсивно навчала Ганнібала елементарних японських виразів, сподіваючись, що він зможе хоч трохи спілкуватися з леді Мурасакі і тим полегшить її втому від розмов англійською мовою.
Їй трапився талановитий учень, здатний до спілкування в хеянській[55] поетичній традиції, вона призвичаїла його до обміну віршованими листами, зізнавшись по секрету, що відсутність ліричного дару є найбільшим недоліком її перспективного жениха. Вона змушувала Ганнібала присягатися у вірності леді Мурасакі різноманітними клятвами на речах, котрі, як їй здавалося, західні люди вважають священними. Вимагала клятв то перед олтарем на горищі, то на крові, протикаючи йому й собі пальці булавкою.
Біг часу неможливо було стримати за бажанням. Чійо збиралася до Японії, а леді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходження Ганнібала», після закриття браузера.