Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Ох, і заждалися! Усі давно повернулися, а вас усе немає й немає, — сплеснула руками, зустрівши їх коло дому, Болеслава.

— Та наш герой так замурзався, що ледве відмили, — пожартував Ратибор. — Довелося піском терти, — і потер брата по лисій голові.

Болеслава палко обійняла й розцілувала свого улюбленця. На її очах блиснули сльози радості.

— Як же я тривожилася за тебе, синку, — не вгавала жінка. — Весь день просила в Лісу допомоги тобі. Змучилася вся!..

— Ну досить, Болеславо, цілий — і добре, — роздратований гучними вітаннями, пробурчав Велимир. — Нема чого людям потіху влаштовувати. Веди в дім та годуй чоловіка.

Болеслава, витираючи очі, поспішила в дім. Чоловіки пішли за нею. Біля порога Чеслав помітив Неждану.

— Кажуть, ти вовка чималого добув? — зненацька запитала вона.

Чеслав навіть онімів із подиву. Уперше за весь час викрадення дівчина зважилася запитати його про щось.

— Добув… — тихо відповів він і показав їй лапу звіра.

— Великий! — оцінила Неждана.

— Я просив у Великих за нас із тобою…

— З вовками в тебе, схоже, краще виходить, — Неждана, суворо глянувши на нього, відвернулася й пішла в дім.

Чеслав, немов облитий цебром холодної води, відчув, як радість від його нинішньої перемоги над звіром та у випробуваннях струменями витекла в землю. Зціпивши зуби, він увійшов у дім.

Досхочу наївшись різноманітних страв, що приготувала для улюбленця хазяйновита Болеслава, Чеслав відчув, як утома, що накопичилася більш ніж за добу, непосильним тягарем налягла на нього. Підтримуваний братом, він пішов на сінник і, ледь торкнувшись м’якого ложа, заснув міцним чоловічим сном.

Прокинувшись, хлопець не одразу зрозумів, що надворі — день чи ніч. З подвір’я чулися збуджені голоси, і скрізь відчувалася якась незвична метушня. Вибравшись із сінника, Чеслав побачив, що проспав майже весь день і надворі господарює вечір. Але чому такий галас? Раптом він помітив чималий натовп біля їхнього дому.

Звістка про те, що Сокола поранили, птахом облетіла все городище — цікаві вісті не лежать на місці. Його знайшли на узліссі, недалеко від частоколу, зі стрілою в спині. Очевидно, поранений десь у лісі, він доклав чимало зусиль, щоб дістатися до житла, і, уже майже дійшовши, спливаючи кров’ю й страждаючи від болю, знепритомнів. Сокола перенесли в його хижу, але спроби привести його до тями поки що були марними.

Від цих розмов і перешіптувань Чеслава наче колодою вдарило під дих і заціпило. Він зрозумів, що Сокіл намагався розшукати в лісі того, хто стріляв у нього напередодні, і сам став жертвою стріли підступного вбивці.

Поранення Сокола не на жарт стривожило поселенців. Гарячі голови закликали Велимира негайно вислати загін на пошуки розбійника. Той, вислухавши всіх, розважливо зауважив:

— Сонце вже майже опустилося за ліс. Ще трохи — і настане ніч. Кого в темряві ми зможемо знайти? Пні та корчі? Якщо вражина досі в нашій окрузі нишпорить, то його й завтра розшукати зможемо. А якщо втік, то в пітьмі сліди його все одно не знайдемо. Ось зійде ясне сонечко і з благословення Даждьбога Великого підемо на пошуки поганина чи поганих, якщо їх зграя.

Люди вислухали голову Роду й зважили на його мудрі слова. А потім ще трохи погомоніли та й розійшлися готуватися до завтрашнього походу.

Коли ж галявина перед домом зовсім спорожніла, Велимир підійшов до колоди, на якій сидів замислившись Чеслав, і, присівши поруч, тихо сказав:

— Є в мене підозри, Чеславе, що це Буревой нам звісточку шле за дочку свою. Дорога вона йому. Не заспокоївся. Розшукав, видно, її в нас.

— Не повинно того бути. Я сліди добре плутав, коли повертався з нею, — загарячкував Чеслав, але під кінець його слова були не такі вже й упевнені.

— Плутав, плутав, та, видно, не заплутав. А інакше чого б оце в тебе стріляли? Ох і кашу ти заварив, сину!

— Що ж робити, батьку? — глянув на батька Чеслав.

— Те, що я й говорив: доведеться повернути дівку.

— Цьому не бувати. Я її дружиною назву, — розправив плечі Чеслав.

— Її тепер навіть бранкою залишити не можна, дурню.

— Мені не потрібна бранка…

— А тебе ніхто й питати не буде. Зв’яжуть, як сніп, а її батькові повернуть, — відрізав Велимир.

— Я тепер маю право голосу. У Ради Роду рішення проситиму. Нехай старі своє слово скажуть. А Колобор у Великих запитає.

У суперечці батько й син схопилися зі своїх місць. Тепер, стоячи один проти одного, розпаленілі незгодою й обопільною впертістю, вони як ніколи були схожі між собою.

— Неслух! Тобі мало, що Сокола встрелили?! На весь Рід, на все городище біду накликати хочеш?! — Куди й поділася звичайна стриманість Велимира. — Через дівку погану, чужинку. Хочеш, щоб тебе теж прокляли, як і їхній поганий рід?! Через примху?! Я сказав: не бувати тому!

— Тож і я своєму слову хазяїн! — викрикнув прямо в обличчя батькові Чеслав.

— Не коритися батькові здумав?! — заревів доведений до кипіння Велимир і, не стерпівши такої відвертої неповаги, смачно вгатив синові по шиї.

Чеслав схитнувся, але встояв. Зненацька в запалій тиші почувся якийсь звук, начебто хруснула суха гілка, на яку наступила необережна нога. Чоловіки, забувши про свою суперечку, враз обернулися в слух.

— Хто там? — виждавши якийсь час, гукнув Велимир.

У відповідь — тиша. Ця раптова завада дала чоловікам час охолонути. Велимир зробив кілька кроків убік, постояв, дивлячись кудись у далечінь, і, трохи помовчавши, з болем вимовив:

— Зрозумій, я тобі поганого не бажаю, Чеславе, тільки добра… Якби тільки знав, який ти мені дорогий, синку!.. Піду сторожу перевірю. Бачиш: напасть за напастю. — Велимирові самому було соромно за свою гарячність.

Підійшовши до сина, він поплескав його по плечу й додав:

— А ти от що: біжи за Марою та, як зовсім стемніє, приведи її до Сокола, щоб ніхто не бачив. Без неї не обійтися старому. Та оглядайся там, стережися, щоб знову на стрілу не нарвався.

— Добре, батьку. Вибач… — Чеслав теж почував у грудях болотну каламуть від такої душевної розмови з батьком.

Велимир довго ще задумливо дивився вслід синові. Він згадав його маленького, коли хлоп’я непевно намагалося робити свої перші кроки та, чіпляючись за його велику руку, лопотало щось йому, Велимирові, незрозумілою нікому мовою. Яку радість він тоді відчував від тих перших кроків, слів, яку ніжність до того маленького чоловічка! Велимир мимоволі посміхнувся своєму спогадові. Згадав він і Росаву…

А Чеслав тим часом вийшов уже за ворота городища й заглибився в ліс, що починав тонути в густих запашних сутінках.

Коли Чеслав підійшов до печери, йому здалося,