Читати книгу - "Кід Родело"

потім усі почули дзюрчання води, що вибігала з фляги.

— Я таки буду вам потрібний, — сказав Родело. — Здається, ви залишаєтесь без води.

Харбін вилаявся, стежачи, як останні краплини з фляги падають на землю.

Родело почав працювати своїм ножем, оддираючи чолью спочатку з Ховрашка, потім з коня. Беджер теж спішився, щоб допомогти. Нора і Ховрашок тримали коня, поки Родело, з допомогою Беджера, витягав колючки. Кінь, звичайний напівдикун, ніби розумів, що вони стараються допомогти йому, і стояв спокійно. Це коштувало їм майже годину часу.

— Давайте вибиратися звідси, — сказав Родело, коли останню колючку було витягнено. Він рушив у проміжок між кактусами, і в цю мить куля збила галузь чольї позаду нього. Але нікого не було видно, і десь за хвилину вони усі рушили знов.

Була страшенна спека, і вони могли рухатись тільки найповільнішою ходою. Ліворуч декілька вулканічних конусів здіймали свої голови.

— Тут, мабуть, сотня вулканів, — зауважив Ховрашок. — Ніколи стільки не бачив.

— Брейді налічив близько п’ятисот кратерів, — сказав Родело. — Він був тут кілька років тому і знає ці місця краще від усіх.

Лава була хаосом з похилених блоків та стиснених гребенів, рябих від щербин та більш глибоких западин; старі потоки лави були перекриті пізнішими. Кактуси росли повсюди, ніби грунт був їм зовсім непотрібний.

До полудня вони подолали зовсім невелику відстань. Якийсь хибний поворот завів їх у сліпий каньйон, довелося повертатися по своїх слідах.

Нарешті вони знайшли шлях з аройо, у яке потрапили, але на стрімкій стежці один з коней впав і обідрав ногу.

Іншим разом їм довелося їхати з годину по товстому шарові вулканічного попелу — чорного, як порох, пилу, що здіймався круг них й осідав на обличчя та одяг. Минули місце, де лава була липка, проклали небезпечний шлях проміж малих кальдер, або кратерів. Двічі спішувалися, щоб дати коням хоч трохи відпочити.

Вони тяжко посувалися вперед у похмурому мовчанні, підкорені спекою, наче побиті раби, у яких більше не залишилося навіть бажання протестувати.

Одного разу ящірка перебігла їм шлях, але більше не було ніякого руху.

Вони не зустрічали ні товсторогів, ні змій-стрілок, ані навіть гримучих змій.

Декілька разів вони бачили індіанців — або гадали, що бачили, але пострілів більше не було.

Земля мерехтіла від хвиль тепла, віддалені гори ніби ближчали. Ставки води, здавалося, лежали просто на їхньому шляху попереду, а одного разу, виїхавши на гребінь, вони побачили віддалений плейяс, що виглядав наче одне широке озеро.

— Міраж, — промовив Беджер. Їхні губи знову потріскалися, роти й горлянки попересихали. Кожен з них думав про залишки води в останній флязі.

Але раптом вони вирвалися з хаоса лави і виїхали на рівнину, деінде поплямовану купами шамісо та креозоту. Не маючи вже потреби триматися вкупі, вони розсіялися щонайменше на сотню ярдів із Норою та Ховрашком позаду.

Мертва тиша пустельного дня була розірвана гострими голосами рушниць. Куля збила куряву просто під ногами Денового коня. Він швидко рвонув уперед і вистрілив з револьвера. Куля зрикошетувала об кам’яну плиту. З-позаду до нього донісся пронизливий зойк, і він швидко розвернув коня. Інші стрімголов мчали під захист скель, лише Ховрашок лежав на землі — мертвий. Проїхавши повз нього, Родело побачив, що його було влучено принаймні двічі — у голову та в шию. Другий в’ючний кінь теж був убитий. Родело стояв на відкритому місці, обличчям до небезпеки, і кожної миті чекав пострілів, але не бачив жодного які.

Гроші лежали у саквах на вбитому в’ючному коневі, але Ховрашків кінь лишився живий, хоч і був у поганому стані після падіння в чолью.

Зараз було вже далеко за південь. Скільки ж вони пройшли? Чотири чи п’ять миль? Може, навіть менше. А тепер не стало Ховрашка.

Не стало Ховрашка, не стало доброго коня, не стало фляги.

Родело спіймав Ховрашкового коня і зняв з нього сідло. Він укладав в’ючне сідло, коли з боку скель з’явилися Беджер і Харбін з Норою позаду.

Вони допомогли йому підняти золото у сідло.

Беджер обернувся у той бік, де лежав Ховрашок.

— Ти дещо забув, Джо! — він вийняв з кишені Ховрашка на двадцять доларів золотих монет. — Нема сенсу залишати це отим індіанам.

— Підкинь-но їх разок, на щастя, — попросив Джо.

Том підкинув монети у повітря, а Джо спритно спіймав їх раніше за Беджера.

— Дякую, молокососе! — сказав він з насмішкою.

Том Беджер стояв дуже тихо, дивлячись на нього надзвичайно холодними очима. А потім пішов до свого коня.

Родело передав останню флягу Норі.

— Пий, — сказав він.

— Я можу обійтися.

— Давайте, — підтримав Беджер. — Пийте, леді.

Вона глянула на Харбіна.

— Безперечно, — сказав він. — Я хочу довезти вас живою.

Вона випила ковток, потім дала флягу Денові. Він передав її Беджеру.

Коли вона повернулася до нього, у ній залишався ледве ковток теплуватої води, але вона здавалася дивовижно прохолодною його пересохлому ротові.

— Закинь її, — сказав Харбін. — Мені не подобається звук порожнечі.

— А якщо ми знайдемо воду? У чому ми її будемо возити? Жодна людина у здоровому глузді не кидає флягу у пустелі.

— Це мені нагадало, — сказав Беджер, — що леді казала, ніби знає водоймище. Чи ви забули?

— Слухайте, ми ж їдемо до узбережжя, — сказав Харбін, — Чи далеко це може бути?

— Надто далеко, — відповів Родело.

— Ти кажеш, що надто далеко, а ще що буде, як ми втратимо час, шукаючи воду, і так її й не знайдемо?

— Кінець грі, — коротко відповів Родело.

Беджер подивився на Нору.

— Ви знаєте, де є вода?

— Водоймище, про яке я знаю, знаходиться біля південного кінця Пінакате.

— То це недалеко від нас!

Більше нічого не було сказано, і вони рушили. Ден Родело був знову попереду, а одразу за ним їхала Нора.

— Ви знаєте якісь місцеві прикмети? — спитав він у неї, — Як ми дізнаємося, де це місце?

— Я впізнаю його… гадаю…

Він обернувся до неї у здивуванні.

— Ви дійсно були в цих місцях?

— Ще дитиною.

Раптом він крутнувся у сідлі.

— Тоді ви маєте бути Норою Рейлі!

— Що ви знаєте про Нору Рейлі? — спитала вона.

— Аварія корабля у Затоці… вісімнадцять чи дев’ятнадцять років тому. Такий собі малий вітрильник, йшов до Юми. Потрапив у припливну течію… з краю, мені здається. Розбився на скелях, але люди вибралися на берег і вже сушею досягли Сокойти. Це маленьке прикордонне містечко он у тому боці.

Вона кивнула головою, але нічого не сказала.

Він поїхав далі. І раптом побачив якісь череп’яні уламки, коричнювато-іржавого кольору й грубої роботи. Він зупинився, потім повільно