Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

«булижника» призначено саме на цей час, агент не наважиться підійти до контейнера.

Через п'ятдесят сім хвилин в КДБ приїхав заступник начальника відділу МУРу, який займався боротьбою з фармазонами; молодий капітан із сором'язливим дівочим обличчям, рум'янець на всю щоку; білий шрам на шиї здавався неприродним для його обличчя — лагідного і чомусь по-дитячому округлого; Славіну навіть здалося, що хлопець ось-ось заспіває, та ще неодмінно по-українськи, наймелодійніша мова серед усіх у нашій країні — про це кажуть самі філологи.

— Іване Михайловичу, є невідкладна справа до вас, — сказав Славін, знову подумавши, що це ім'я та по батькові аж ніяк не пасують капітанові; йому якимсь Олесем чи Антоном бути б, а не Іваном Михайловичем. — Скажімо, до вас потрапив перстень злочинця. Його мають передати іншому злочинцеві, від якого напевне може потягтися ланцюг до ватажка банди, котрого ви давно шукаєте. Що можна зробити, аби цей перстень якимось чином дзвенів, пищав, світився?

— Спочатку я подивився б на цей перстень, — відповів капітан, — а вже потім давав відповідь на запитання.

Славін підсунув йому три персні, не торкаючись до них пальцями, і спитав:

— Брати їх у руки обов'язково треба?

Капітан відповів запитанням:

— Думаєте, що камінь або метал мічений?

— Як це «мічений»?

— Дуже просто. В ювелірному підприємстві можна помітити камінь лазерною точкою, жоден комісійний не візьме на продаж — крадене… Візьме, звичайно, — виправився капітан, — але я про це знатиму заздалегідь, коли почнуть виписувати квитанції тому, хто приніс перстень.

— Довго треба мітити камінь?

Капітан подивився на годинник:

— Завтра це зроблять за п'ять хвилин, зараз фабрика закінчила працювати.

— А якщо вона почне працювати?

— П'ять хвилин, — повторив капітан, — це дрібна справа.

— Адреса афінажного підприємства яка?

— Там уже нікого немає…

— Черговий є? — спитав Славін. — У нас усе завжди й скрізь починається з чергового. Мої колеги поїдуть з вами, не відмовитесь допомогти?

— Аякже, звичайно…

— Останнє: що можна зробити з золотом, щоб і воно було міченим?

— Не знаю. Як латунь закамуфлювати під золото, можу сказати, а от що робити з золотом — ніяк не доберу.

— Гм, а від латуні на пальці залишаються сліди?

— Звичайно… Шкіра пітніє, буде синій слід.

— А що? — замислено, немов самого себе, спитав Славін. — Це теж діло. Жінка, якій подарували такого персня, образиться на чоловіка, якщо він їй замість золота всучив латунь, правда?

— Я образився б.

— От бачите, — посміхнувся Славін. — А скільки часу піде на те, щоб покрити золото шаром латуні?

— Це просто зробити, потрібна якась хвилина…

… Капітан поїхав з оперативною групою на афінажну фабрику; підрозділ Славіна зв'язався з Держзнаком й підправив туди з нарочним сорок купюр вартістю сто карбованців кожна; гроші повернули через п'ятдесят дев'ять хвилин; бригаду, яка обслуговувала лазерне устаткування на афінажній фабриці, вдалося зібрати за півтори години; те двадцять хвилин пішло на оформлення мічених грошей та перснів, які мали закласти в контейнер; Славін, як завжди, зовні іронічний і незворушний, тяжко, до болю в серці відчував, як повільно тягнеться час; він був упевнений, що його люди «повеселяться» в Сокольниках досхочу, але не забував про телеграму, надіслану Ленглі Ліснику під час операції по Нагонії: «Нам здалося, що в парку Перемоги були чужі, тому ми не вийшли на зв'язок; наступний обмін інформацією відбудеться, як обумовлено в інструкції».

… Через дві години десять хвилин, коли сутінки стали прозорими, яскраво освітилися грозові закрайки на розпеченому за день небі, контейнер було повернуто на місце; «гуляки» з акордеоном та гітарою, галасуючи й жартуючи, рушили по алеї до виходу з парку.

… Коли на небі тріскотливо розірвався ситець і сипонув дощ, з воріт американського посольства виїхали три машини; біля зупинки «Вокзали» один з розвідників швидко вбіг у станцію метро; дотримуючись усіх засобів перевірки, пін тричі змінив лінію, входив і виходив з вагона в останню мить, коли двері вже зачинялися, доїхав до «Сокольників», пішов у парк, там підняв «булижник» і вибіг на шосе, де саме в цю хвилину загальмував свій «плімут» Пітер Юрс.

Увімкнувши на повний голос радіо, Юрс поклав долоню на крижану руку свого молодого співробітника:

— Молодець, старина. Поздоровляю. Хороша робота.

Експертиза, яку провела спеціальна група ЦРУ в посольстві, дала висновок, що до «булижника» ніхто із сторонніх не доторкувався, контейнер ніхто не розкривав, інструкції, дорогоцінності й гроші лежали саме так, як їх було запаковано.

Через шість днів сотенну купюру одержала молоденька касирка в універмазі біля «Вокзалів»: дівчина хворіла, тому на проведеному завідуючою секцією інструктажі про те, що можуть пустити в обіг фальшиві асигнації, не була; увечері, після того, як вона здала виручку й новенька купюра задзвеніла, до універмагу зразу ж виїхав Славін.

— Почекайте, сонечко моє, — повторив він дівчині, — вам нема чого хвилюватися, ви ні в чому не винні… Я прошу вас допомогти мені, от і все… Давайте з вами разом почнемо згадувати, добре?

— Ну, не пригадую я, не пригадую, розумієте?! — Касирка мало не плакала, обличчя перелякане, очі бігають. — Їх же сотні проходять, і всі поспішають! А скільки десантників?!

— Кого?! — здивувався Славін.

— Десантників, — повторила вона. — Це ті, хто по ковбасу з Рязані приїжджає, ми їх плюшевим десантом називаємо…

— Влучна назва, — всміхнувся Славін, — у ціль… Вони теж сотенними купюрами розраховуються?

— Ні, ці здебільшого заяложеними, пом'ятими…

— Ну, а часто у вас платять сотенними?

— Буває.

— Значить, рідко?

— Буває, — повторила дівчина. — Не часто, але буває…

— Вас як звати?

— А що?

— Нічого. Мене звуть Віталій Всеволодович.

— Люба.

— Гарне ім'я.

Дівчина зітхнула, потім несподівано всміхнулась:

— Еге ж, тільки заміж ніхто не бере.

— Дуже треба?

— Звичайно… Двадцять років…

— Якщо згадаєте, хто вам платив сто карбованців і за що, — візьмуть. У мене око добре й рука легка…

— Може, чеки подивитися, — сказала Люба. — Там має бути зазначено, скільки я здачі з сотні дала…

— Розумниця ви, — мовив Славін. — Чоловіка якого хочете? Блондина? Чи брюнета?

— Непитущого хочу, — зітхнула Люба. — Щоб зарплату приносив і не хуліганив.

… Груздєв, який приїхав із Славіним, кінчив відмотувати стометрову стрічку каси, знайшов копію чека; сотенних купюр в обігу було дві: одну заплатили за спортивний костюм, а на другу дали дев'яносто п'ять карбованців здачі.

— Згадала, — сказала Люба. — Чоловік шерстяні шкарпетки купував, рівно п'ять карбованців, білі з червоною кайомочкою.

— А спортивний костюм хто брав? — спитав Славін.

— Жінка з сином.

— Син дорослий?

— Ні-і, років п'ятнадцяти, на Андрія Миронова схожий.

— Невже?! — радісно здивувався Славін. — Значить, це його син, Вадик…

— Так у нього ж дочка, — вперше за всю розмову очі її