Читати книгу - "Знак Хаосу"

собі одну обіцянку і зробив деякі складні приготування.

— Можливо, — промовив я.

— Будь ласка! Я дійсно хотіла б подивитися на нього.

Вона здавалася щирою. Але моя здогадка не викликала в мені сумнівів. Минуло вже достатньо часу, щоб той дивний, міняючий тіла дух, який вперто йшов по моєму сліду в багатьох обличчях, підшукав собі нового носія, а потім знову вийшов на мене. Її прибуття, її турбота про мою фізичну безпеку були очевидні, а рефлекси швидкі. Я хотів би розпитати її, але знав, що вона просто збреше при відсутності доказів або надзвичайної ситуації. Я не довіряв їй. Тому я знову приготував заклинання, складене мною по дорозі з Лісового Дому, заклинання, призначене для вигнання вселеної істоти з його носія. Потім на мить завагався. Почуття мої до неї були двозначними. Навіть якщо б вона була тією самою істотою, я, можливо, погодився б примиритися з нею, якби знав мотив.

— Ви хочете саме цього?

— Просто подивитися його. Чесне слово, — відповіла вона.

— Ні, я маю на увазі, що якщо ви та, кого я знаю насправді, то я задаю інше питання: чому?

Фракір на моєму зап'ясті запульсував.

Корал помовчала рівно стільки, скільки знадобилося на ледь чутний глибокий подих, а потім вимовила:

— Як ти здогадався?

— Ти видала себе в дрібницях, непомітних тільки тому, хто став параноїком, — відповів я.

— Магія, — здогадалася вона. — Чи не так?

— Приблизно так, — підтвердив я. — Можливо, я майже нудьгував по тобі, але досі не можу тобі довіряти.

Потім я виголосив командні слова заклинання, плавно розвівши руки в потрібних місцях. Послідували два жахливих крики, потім третій. Але крики належали не їй. Вони долинули з-за рогу, звідти, де ми нещодавно були.

— Якого?… — Почала вона.

— … Біса, — закінчив я і кинувся повз неї за ріг, оголюючи на бігу меч.

У світлі, доходячому з віддаленого входу в печеру, я побачив на підлозі печери три фігури. Дві з них розтягнулися на весь зріст і не рухалися. Третій чоловік сидів, зігнувшись і лаючись. Я повільно наблизився, направивши вістря своєї зброї на сидячого. Його темна голова повернулась в мою сторону і він насилу піднявся на ноги, залишаючись все ще зігнутим. Однією рукою притримуючи іншу, він відступив, задкуючи, поки не стикнувся зі стіною. Там він зупинився, бурмочучи щось, чого я не розчув. Я продовжував обережно наступати на нього, тримаючи гранично уважними всі свої почуття. Я помітив, як рухається за моєю спиною Корал, а потім, коли прохід розширився, мигцем вловив, що вона страхує мене ззаду і зліва. Вона оголила кинджал і тримала його низько і біля стегна. Зараз не час гадати, що ж могло зробити з нею моє заклинання.

Дійшовши до першого з двох полеглих людей, я зупинився і штовхнув його носком чобота, готовий миттєво вдарити, якщо той схопиться і нападе. Нічого. Людина здавалася обм'яклою і неживою. Я перевернув його ногою і голова перекинулася по напрямку до входу в печеру. В упалих звідти на неї променях сонця я розглянув напіврозкладене людське обличчя. Мій ніс вже повідомив мене, що такий стан голови не був лише ілюзією. Тоді я наблизився до другого і теж перевернув його. Він також виглядав трупом, що розкладається. Хоча перший стискав у лівій руці кинджал, другий був беззбройним. Потім я помітив ще один кинджал — на підлозі, майже біля самих ніг живої людини. Я підняв погляд на нього. Це не мало ні найменшого сенсу. Я подумав, що два трупи на підлозі були мерцями щонайменше кілька днів, і я поняття не мав, що ж затівав стоячий біля стіни.

— Е… ви не проти повідомити мені, що відбувається? — Ввічливо попросив я.

— Будь ти проклятий, Мерлін! — Прогарчав він і я дізнався цей голос.

Я рушив, описавши дугу і переступивши через полеглих. Корал залишалася поруч зі мною, рухаючись майже так само. Він повернув голову, стежачи за нашими рухами. І коли на його обличчя впало нарешті світло, я побачив, що Юрт пропалює мене поглядом свого єдиного ока; інше закривала пов'язка. Я побачив також, що половина його волосся відсутня, а оголений оскальпований череп покритий рубцями і шрамами, і напіввідросле відрубане вухо видно кожному. З цього боку я також розгледів, що піратська косинка, яка раніше прикривала це неподобство, тепер сповзла йому на шию. З лівої руки його капала кров, і я раптом зрозумів, що на ній бракує мізинця.

— Що з тобою трапилося? — Запитав я.

— Один з зомбі, падаючи, потрапив мені кинджалом по руці, — процідив він, — коли ти вигнав оживляючих їх духів.

Моє заклинання було для вигнання духів, що зайняли чуже тіло… Вони знаходилися в радіусі його дії…

— Корал, — запитав я. — З вами все гаразд?

— Так, — відповіла вона, — але я не розумію…

— Пізніше, — зупинив я її.

Я не спитав, що у нього з головою, так як пригадав поєдинок з однооким вервольфом в лісі на схід від Амбера — зі звіром, якого я засунув головою в багаття. Я давно підозрював, що це був Юрт, що змінив вигляд, навіть до того, як Мандор надав достатньо відомостей в підтвердження цього.

— Юрт, — почав я. — Я був причиною багатьох твоїх нещасть, але ти повинен розуміти, що сам накликав їх на себе. Якби ти не напав на мене, мені б не знадобилося захищатися…

Пролунав клацаючий скрипучий звук. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що це зубовний скрегіт.

— Проведене твоїм батьком усиновлення нічого для мене не означає, — продовжував я, — крім того, що він ним зробив мені честь. Я навіть не знав про нього до самого недавнього часу.

— Брешеш! — Прошипів він. — Ти змусив його це зробити якоюсь хитрістю, щоб стати попереду нас у спадкуванні.

— Ти, мабуть, жартуєш, — усміхнувся я. — Ми всі стоїмо настільки низько в списку, що це не має значення.

— Не Корони, дурень! Дому Наш батько зовсім вже нездоровий.

— Сумно чути, — сказав я. — Але я ніколи навіть не думав про це. І, в будь-якому випадку, Мандор стоїть попереду нас усіх.

— А ти тепер другий.

— Не за вибором. Кинь! Мені ніколи не бачити цього титулу. Ти ж знаєш! Я побачив навколо його тімені слабкий призматичний німб.

— Справжня причина не в цьому, — продовжував я. — Не любив ти мене ніколи і полюєш на мене не через успадкування. Мабуть, щось інше за цією твоєю нав'язливою ідеєю. До речі, Вогненного Ангела — це ти підіслав, чи не так?

— Ти так швидко виявив це? — Здивувався він. — Я навіть не був впевнений, що можу на