Читати книгу - "Острів Скарбів"

шести. А коли не брати до уваги мене, хлопчика, то було всього шестеро проти дев'ятнадцяти.

Частина третя

МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Розділ XIII

ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Вигляд острова душе змінився, коли наступного ранку я вийшов на палубу. Хоч вітер зовсім ущух, за ніч ми все-таки досить помітно просунулися вперед і тепер стояли всього за півмилі на південний схід від низького східного берега. Одноманітна сіра рослинність вкривала більшу частину поверхні острова. Цю одноманітність подекуди перетинали у низьких місцях смужки жовтого піску і якісь високі дерева з породи хвойних, що росли поодинці або невеличкими купками. Та все ж загальний вигляд острова був одноманітний і сумний. Горби випиналися серед лісу гострими голими скелями. Всі вони мали дуже химерну форму, а особливо Підзорна Труба, що височіла над усіма на триста чи чотириста футів: схили її були стрімкі, прямовисні, а верхівка зрізана чисто, мов п'єдестал для статуї.

«Іспаньйола» погойдувалася на океанських хвилях, цідячи воду в шпігати[26]. Хвилі вдаряли в борти, кермо крутилося, і все судно скрипіло, стогнало й скакало, мов іграшкове. Я міцно вчепився в бакштаг[27] і відчув, що мене починає нудити. Все крутилося перед моїми очима. Я вже звик до моря, коли корабель мчав по хвилях, але тепер він стояв на якорі і в той же час крутився у воді, наче пляшка; від цього мені ставало млосно, особливо вранці і натщесерце.

Не знаю, що на мене вплинуло, може, саме це гойдання, а може, похмурий вигляд острова з сірими одноманітними лісами, з голими гранітними скелями, з прибоєм, що грізно ревів і пінився біля стрімкого берега, — але хоч сонце сяяло яскраво і гаряче, хоч морські птахи ловили в морі рибу, пронизливо верещали, і хоч кожен на моєму місці радів би землі після такого довгого плавання, на серці в мене було тужно. І з першого ж погляду я зненавидів Острів Скарбів.

Цього ранку перед нами була важкенька робота. Стояв цілковитий штиль, і тому нам довелося спустити шлюпки, на веслах буксирувати шхуну три чи чотири милі, обігнути мис і втягти її у вузьку протоку за Островом Скелета.

Я сів у шлюпку, хоч робити мені там було зовсім нічого. Сонце пекло нестерпно, і матроси весь час бурчали, проклинаючи важку роботу. Нашою шлюпкою командував Андерсон, і замість того, щоб стримувати підлеглих, він сам лаявся і бурчав ще гірше за них.

— Ну гаразд, — сказав він і вилаявся, — скоро вже буде цьому кінець.

Мені здалося це дуже поганою ознакою. До цього дня матроси охоче і без усяких заперечень виконували свої обов'язки. Але самого вигляду острова було досить, щоб ослабла дисципліна.

Довгий Джон весь час стояв біля керманича і допомагав йому вести корабель. Він знав протоку, як долоню власної руки, і зовсім не дивувався, що лот[28] показував більшу глибину, ніж позначено було на карті.

— Цей вузький прохід зробив океанський відплив, — сказав він. — Відплив поглиблює його кожного разу неначе лопатою.

Ми зупинилися на тому самому місці, яке на карті було позначене якорем. Усього одна третина милі відділяла нас від головного острова й одна третина — від Острова Скелета. Дно було чисте, піщане. Загримів якір, сполохавши на березі цілі хмари птахів, що з криком закружляли над лісом. Але за якусь хвилину вони заспокоїлись, і навколо знову запанувала тиша.

Протока була добре закрита з усіх боків. Вона губилася серед густого лісу. Дерева майже торкалися рівня припливу. На деякій відстані од низького берега амфітеатром здіймалися горби. Дві маленькі болотисті річечки впадали в протоку, яка здавалася тихим ставком. Рослинність біля цих річок мала якесь отруйне яскраво-зелене забарвлення. З корабля ми не могли бачити ні будівлі, ні частоколу в лісі, і коли б у нас не було карти, то можна було б думати, що ми — перші люди, які причалили до цього острова відтоді, як він піднявся з глибин океану.

Жоден звук, жоден подув вітерця не порушували мертвої тиші. Тільки здалеку, з іншого кінця острова, сюди долинав глухий шум прибою, що розбивався об скелі. У повітрі чувся якийсь особливий, гнилий запах — запах прілого листя і трухлого дерева. Я помітив, що лікар все принюхується і принюхується, наче перед ним було тухле яйце.

— Не знаю, чи є тут скарб, — пробурмотів він, — але ручуся своєю перукою, що пропасниця є.

Поведінка команди, що непокоїла мене ще на шлюпці, стала прямо-таки загрозлива, коли ми повернулися на корабель. Матроси вешталися по палубі і про щось тихо перемовлялися. Кожен наказ зустрічали незадоволено і виконували неохоче. Навіть найнадійніші матроси заразилися цим настроєм, і нікому було закликати їх до порядку. Назрівав бунт, і ця загроза нависла над нами, наче грозова хмара.

Та не тільки ми самі помітили небезпеку. Довгий Джон щосили намагався підтримати порядок, обходячи команду і впливаючи то добрим словом, то особистим прикладом. Він пнувся із шкури, намагаючись бути люб'язним, і посміхався на всі боки. Якщо капітан віддавав якийсь наказ, Джон перший біг на своїй дерев'янці викопувати, весело гукаючи:

— Єсть, єсть, сер!

Коли ж робити було нічого, він співав пісні одну за одною, щоб не так помітна була похмурість матросів.

З усіх зловісних ознак цього тривожного дня найзловіснішою здалась нам саме поведінка Довгого Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

— Сер, — сказав капітан, — якщо я наважусь віддати хоч якийсь наказ, весь корабель накинеться на нас. Ви самі бачите, що робиться. Мені відповідають грубощами на кожному кроці. Коли я теж відповім на ці грубощі, нас порвуть на шматки. А коли я не звертатиму на це уваги, то Сільвер може запідозрити, що тут щось не гаразд, і гру буде програно. Є тільки одна людина, на яку ми ще можемо, розраховувати.

— Хто ж це? — спитав сквайр.

— Сільвер, сер, — відповів капітан. — Він турбується не менше, ніж ми, і хоче якось улагодити справу. Поки це можливо, він намагається умовити не бунтувати завчасно. Тому я пропоную дати йому для цього можливість. Дозволимо команді поїхати сьогодні після обіду на берег. Якщо вони Поїдуть усі, що ж, ми захопимо корабель. Якщо ніхто з них не поїде, то ми замкнемося в каюті і захищатимемося. Коли ж на берег поїде тільки частина команди, то, повірте мені, Сільвер привезе їх назад слухняними, як ягнята.

Так і вирішили. Надійним людям — Гентеру, Джойсу і Редрету — ми дали заряджені пістолети й відкрили їм