Читати книгу - "Шмагія"

давнини. Коли вашу подругу, Ядвігу Швелер, приклало у Фільчиному Бору не знати чим.

У сусідній кімнаті почав кашляти замкнений малий. Кашляв довго. Дивно. Наче дорослішав по мірі кашлю: від дитячого пирхання до підліткового, ламкого ухкання. Меліс стала спиною до дверей, за якими надсаджувався застуджений син, так, немов бажала захистити його від невідомої небезпеки. Вихор промчав у відьминих очах, змітаючи іскорки лукавства. Сумна, непривітна пітьма зустріла натиск погляду малефіка, прогнулася, але витримала.

Скажемо прямо: з огляду на «вороняче баньши», це вдавалося не кожному.

– Це був чорний рік. Я не люблю про нього згадувати. І мало чим можу задовольнити вашу цікавість. Я – слабка ясновидиця, але в мене бувають передчуття. Ви розумієте?

– Так, розумію.

«Для бідної простачки з провінції надто гарно вона говорить. Правильна вимова, витончені звороти. Лиск, зазначу, наносний, тонкий, з-під позолоти подекуди прозирає теляча шкіра, та все одно…»

– Дотепер караюся, що дозволила Ядвізі себе умовити.

В лісі начебто нарив дозрівав. Закортіло двом дурепам по ягідки! Я, сорока дурна, оберегами обвішалася, замовляннями язика до кореня стерла… Не допомогло. Ледь до Їжачої Рукавиці дісталися – нас і накрило.

– Обох?

– Цікавитеся, чому я з вами чай п’ю, а Ядвіга, подружка люба, колодою лежить?

– Цікавлюся.

– Але ж ви не нишпорка, майстре Андреа. Нишпорок я за двадцять тисяч льє під водою зачую. І не профос Нагляду Сімох. І клейма Тихого Трибуналу на вас нема. Пуста цікавість мучить? З нудьги?

– Я не нишпорка, любонько, й не профос нагляду. Все набагато гірше.

Мускулюс подумав, що незабаром пожалкує про свою відвертість. Але іншої відповіді не складалося.

– Я той самий малефік, що зурочив вашу трикляту Їжачу Рукавицю «на сім покровів». Ви хоч розумієте, що таке «сім покровів» на око?! Я – учень Просперо Кольрауна, скромного бойового мага трону, що бив цю Рукавицю, немов Вольд Есхатолог – Темного Цапа Сіддхів! Я був у почті короля Едварда, коли Фільчин Бір ледь не став найяснішою могилою! І що в підсумку? Намюр знаходить у епіцентрі якогось виродка-вивертня, капрали блюють, дружина чинбаря лежить із контузією долі, а привітна відьма навіть нежиті не підхопила! Край! Тиша і спокій, Повзуча Благодать… Ось така в мене до вас, голубонько, пуста цікавість. Вибачте, якщо відволік від наукових пошуків.

У відповідь на цей спалах Меліс несподівано засміялася. Звичайно жінки, сміючись, молодшають. Тут же вийшло навпаки.

– То он воно що! «Він зачув! Хто? Маг трону…» А я, дурепа, ламаю голову!

– Ну-бо, ну-бо, любонько! Із цього місця, якщо можна!

І детальніше…

Мускулюс мимоволі подався вперед, через стіл. Збудження ледь не підняло його з лави, ніби стало частиною закляття-левітанта.

– А якщо не можна? Гаразд, жартую, – зараз Меліс менш за все нагадувала веселу жартівницю. – Там розповідати нема чого. Бачили ми двох чарівників, на галявині. При виконанні, значить. Смолоскипів у землю навтикали, полум’я ще, пам’ятаю, із прозеленню… У курсі, мабуть?

Андреа кивнув. Німбус-смолоскипи. Некроти цією «прозеленню» мертвяків-прозелітів підіймають. Ще мисливці на демонів іноді користуються. У яких саме випадках, малефік не знав. Не його профіль. Все це чудово, але до чого тут Їжача Рукавиця?

– …Один іншому: «Зірвалося, мовляв!» І про мага трону попереджає. А той набундючився, затявся й наново чаклує. Я подаю знаки Ядвізі: «Ходім мерщій, поки не помітили!» А в неї ноги відібрало. З переляку, видно. Нас і шваркнуло від душі! Чорно стало, вітер виє, смолоскипи щиглями кричать… Що робила, як закривалася, – не пам’ятаю. Опритомніла, дивлюся: Ядвіга зомліла. Куди подінешся? Впряглася, тягну…

Оповідання відьми було надто схоже на правду. Лиск від хвилювання злетів, мова жінки зробилася плутаною, нервовою. Одне залишалося незрозумілим; точніше, не одне, але решту Меліс навряд чи могла прояснити.

– Дякую за щире оповідання, голубонько. Я розумію, це тяжкі спогади. І все-таки дивуюся: чому, на відміну від Ядвіги Швелер, ви залишилися неушкоджені?

Відьма обома руками відкинула руді кучері за спину.

Блиснула легка сивина.

– Не знаю. Думайте, що хочете, а я не знаю. Вам би мою неушкодженість, майстре чаклун! До літа хворіла… Ночами свинячі рила снилися, цілуватися лізли. Чому? Можу лише здогадуватися. Але навряд чи вас зацікавлять здогади провінційних відьом.

– Чому ж? Я весь увага!

– Тільки обіцяйте, пане, що не сміятиметеся з мене. Якщо скажу якусь дурницю. Згода?

– Згода, – чесно пообіцяв малефік.

– Не вашим це псуванням Ядвігу зробило. Я пізніше, коли сили повернулися, – відразу до Швелерів. Було на Ясі зурочення, та спливло. Вивітрилося на той час. Уже й устала б, і до тями прийшла б. Але ж не встала й не прийшла. Виходить, від солодкої парочки їй дісталося, від чарівників зі смолоскипами…

Запах трав під стріхою паморочив голову. Знову розкашлявся хлопчисько в сусідній кімнаті: басом, з надривом.

– Годі вдавати скромність, голубонько! – ледь підвів брови Мускулюс. – Які ж це дурниці? Настільки слушні міркування роблять вам честь!

Відьма щосили намагалася приховати, що улещена.

– І проте, зауважу: особисто ви відскіпалися легким переляком. Свинячі пики з поцілунками…

– Ви краще за мене знаєте, пане: на бабів і на мужиків… На чоловіків, тобто, закляття по-різному лягають. Зі мною ж обереги були, обмови…

Легкий щиголь по носі протверезив Андреа. Зачепила гостя зеленоока! Швидше за все, так і було: пристріт на повну силу впав на нещасну Ядвігу та відкрив дорогу тій гидоті, що контузила долю молодиці. А прикриту амулетами Меліс зачепило рикошетом, і темна капость її минула. Через брак кращого, не знаючи, як скінчити розмову, чаклун довідався з пильністю ідіота-служаки:

– А чому ж ви, люба, не повідомили владі про серйозний інцидент?

І сам засоромився дрібної помсти за свій ще дрібніший конфуз.

– Та що ви, пане! – підступно закліпала віями Меліс. – Ланд-майор Намюр наступного ж дня до мене навідалися!

Я їхній милості все честь по честі, як рідному батькові! От вони з капралом до лісу й подалися…

Отримайте другий щиголь по носі, пане консультанте лейб-малефіціуму! Урок на майбутнє: чесні пані поза підозрами. Не встигнеш озирнутися, донесуть і докладуть. Гаразд, гість із дому, щастя в дім…

– Дякую за довіру. Не смію більше обтяжувати вас своєю присутністю.

Мускулюс устав із-за столу. Погляд знову зупинився на полиці з книгами.

– Ви дозволите?

– Ваша воля. Дивіться.

Відповіла відьма не відразу, з очевидним небажанням. Ну звісно! Для неї це – цілий скарб. Шкіра палітурок м’яко пестила пальці. Ніжний шерех сторінок. Ого! Ейзельберт Шеффен, «Конвергентний динамікум чудес». Перші розділи рекомендовані для факультативів за курсом теормагу. У подальших пасажах Шеффена, більше відомого в середовищі колег як Брат Скалка, міг розібратися хіба що