Читати книгу - "Споконвічна земля"

Азією і Африкою, запозичивши своїм сусідам давню мову та культуру. Землероби–трипільці принесли українцям зв’язок із Центральною та Північно–Західною Європою і сучасну мову.

Але у всі часи то був єдиний, свободолюбивий народ — українці!

* * *

Коли книга була у друці, професор В’ячеслав Брюховецький упорядкував і видав тритомну працю робіт Віктора Платоновича Петрова (1894–1969) — «видатного українського вченого».

Ось про що писав професор В. П. Петров ще в середині минулого століття:

«Правдивим творцем періодизації археологічних культур Середнього Подніпров’я був В. В. Хвойка. Спираючись на матеріали розкопок, Хвойка при типологічному визначенні окремих культур ішов від пам’ятника до культури. Це забезпечило конкретність визначень, чіткість поділу культур за історичними періодами в їх послідовній зміні — зарубинецька культура (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), черняхівська (II–V ст. н. е.), післячерняхівська (V–VIII ст. н. е.), Київська Русь. До Хвойки в археологічній науці панував міграціонізм — погляд, згідно з яким археологічні культури привносилися ззовні і зміна культур відбувається внаслідок запозичень або переселень. Міграціонізму Хвойка протиставив автохтонізм, теорії переселень і запозичень — ідею розвитку, позбавленого перерв. Слов’яни не чужинці і не пришельці. Археологічні культури Середнього Подніпров’я до неоліту включно (VІ–ІV тисячоліття до н. е. — В. Б.) не були привнесені ззовні, всі вони залишені слов’янами» [137, т. З, с. 1290].

Отож, забудемо чужі вигадки про прийшлих на наші землі українців. Ми на цих землях господарюємо уже більше 8 тисяч років.

Частина друга

Галицько–Волинська доба Русі

I. Іоанн де Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук

Переважній більшості мого покоління українців важко відмовитися від російської історичної облуди. Та відверта брехня довгих триста років вбивалась у наші голови. За колоніальні роки гніту Російська імперія наповнила наше життя, наші душі, наш побут і наше довкілля московською отрутою зросійщення, бандитизму й розпусти. Чимало людей за ці роки зреклися материнської мови, українського буття, зрештою — пам’яті про своїх предків. Вони не відають, де могили їхніх батьків, не шанують їх.

Запитайте в такої, душевно скаліченої людини, чи знає вона щось про свого діда–прадіда? І ви відчуєте цілковите провалля не тільки пам’яті, а й совісті. Тож автор ставить своїм завданням повернути правду про наше минуле. Навернути людей до тієї правди, а головне — проторити в дрімучих хащах московських історичних міфів ту стежку, по якій ми рухатимемось далі. Я нічого не вигадуватиму, тільки нагадаю всім нам ті незаперечні факти, які свідомо замовчувались або приховувались. І тоді висновки зробимо разом.

У своїй двотомній праці «Москва Ординська» автор намагався відтворити правду про Московію часів 800–1600 років.

У книзі–дослідженні «Україна–Русь» ми пройдемо ті самі роки українським шляхом.

Після перемоги над Швецією у Північній війні та придушення спротиву України–Русі на чолі з Іваном Мазепою московські владоможці відверто знахабніли. У 1721 році московський цар Петро І проголосив себе імператором, а назву своєї держави Московії змінив на «Російська імперія». Він цілком відкрито заявив: «Отныне народ московский будет зваться народом русским!»

Необхідно визнати: Європа до цього бажання московського Петра не дослухалася. Вона продовжувала величати Петра — царем московським, а його підданих — московитами. Минув не один десяток років, поки переважна більшість європейських країн, отримавши московського хабара, погодились визнати Московію — «Российской империей». Так Франція зробила це лише у 1757 році, Іспанія — у 1759, а Польща — у 1764 році.

Чого цим перейменуванням домагались Московія та її царі? Вони хотіли, щоб новоутворена імперія перетворилася в очах Європи на спадкоємницю Великого Київського князівства, яке існувало у ІХ–ХІІІ століттях. Від Києва йшов спадок до Візантійської імперії, а там вбачалась анексія Середземномор’я. До речі, Петро І привласнив собі навіть герб Візантії — чорний двоголовий орел, аби хоч будь–як скидатися на «третій Рим».

Не будемо продовжувати розповідь про «великі московські старання», ми про них говорили в книжках «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська». Отож, пропоную розпочати дослідження достовірного історичного матеріалу. І розпочнемо зі спогадів посла короля Франції Людовіка IX, знаменитого Вільгельма де Рубрука, до старшого сина хана Батия, Сартака.

Про які незаперечні факти розповів нам посол короля Франції Вільгельм де Рубрук у своїй праці «Подорож до Східних країн в милосердне літо 1253»?

Тих фактів чимало. Уже на ті часи європейці чітко визначали кордони Русі. Послухаймо Рубрука:

«На Північ від цієї області (Перекопу. — В. Б.) лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду (Дону. — В. Б.)» [19, с. 85].

І далі Вільгельм де Рубрук зазначив не менш чітко: «досягли великої ріки Танаїду.. Ця річка слугує східним кордоном Русі» [19, с. 87].

Важливе свідчення Рубрука!

Ми не маємо жодної підстави піддавати сумніву свідчення посла короля Франції. То була високоосвічена людина, яка згодом отримала сан єпископа. У ставці Менгу–хана, в Каракорумі, Рубрук вів тривалі диспути з противниками Християнської віри: мусульманами, буддистами, шаманами і повсякчас перемагав. Його ерудицією та обсягом знань захоплювалися хани імперії Чингісидів.

Отож, у XIII столітті за Доном русичі не мешкали. Що дає підставу на додатковий висновок: не проживали вони за Доном і в Х–ХІІ століттях, бо не існувало передумов до їхньої міграції.

Це свідчення про межі землі русичів стосується і так званої Ростовсько–Суздальської землі, яка завжди лежала за Доном. Тим більше, що Рубрук зазначив у своїй праці, що країна, яка лежала за Доном «північніше ставки Сартака», йменувалась Країною Моксель.

Між іншим, московська історіографія не знає між Доном та Волгою в ХІІ–ХІІІ століттях жодної держави, окрім Великих князівств Володимирського й Рязанського, які мали своїх «государів». А саме те засвідчив посол короля Франції.

Звернімося знову до Вільгельма де Рубрука:

«На півночі цієї області (Криму. — В. Б.) є багато великих озер, на берегах яких соляні поклади; як тільки їхня вода потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда, мов крига; із цих солончаків Батий і Сартак мають великі прибутки, тому що зі всієї Русі їздять туди по сіль, і з кожного навантаженого воза дають два шматки тканини, які коштують пів–іперпера» [19, с. 68–69].

Маємо незаперечне свідчення про потужні контакти Русі з Кримом у XIII столітті. Саме так — потужні контакти. Бо хани Батий і Сартак мали з тієї торгівлі сіллю великий зиск. Отак, із простих фактів отримали достовірну інформацію.

По–перше: не таких вже й великих втрат зазнала Русь від навали війська хана Батия у 1240–1241 роках. Бо якби втрати населення Русі були значними, то відновити життєдіяльність нашої землі за 10 років було б неможливо.

По–друге: торгівля між