Читати книгу - "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

Яву до Києва! Навряд чи. А може… Треба все‑таки спробувати.

Я пішов до Яви.

Він сидів на призьбі і чистив в дерев'яне корито картоплю і буряк для свині Манюні. Це була препротивна робота, якою Ява завжди уникав. А тепер він, по–старечому згорбившись, покірно різав тупим ножем горбисті картоплини і буряк з щурячими хвостами. І обличчя в нього було таке… таке було обличчя…

Ява мовчки кивнув мені, продовжуючи різати буряк.

— Ява, — тремтячим голосом сказав я. — Ну чого ти, Ява?

— А що? Нічого, — тихо сказав він, не піднімаючи голови.

Я не знав, що говорити далі. Я стояв і мовчав. Він теж мовчав. Потім, все так же не дивлячись на мене, раптом запитав:

- Їдеш до Києва?

— Післязавтра. А ти?

— А я… — криво посміхнувся він. — В Париж. А потім в Ріо‑де–Жанейро.

… Даремно я запитав — звичайно ж, він нікуди не їде. Нікуди він не їде, бідний Ява. А люди їдуть. Он Карафолька сьогодні вранці в піонертабір поїхав, до моря. Ніколи ми з Явою — не були на морі. Тільки в кіно бачили. А як нам хотілося до моря!… Сині дали, білі кораблі, чайки стогнуть над хвилями, майорять альбатроси, в серпанку блимає вогонь маяка… «Курс норд–ост», — кричить капітан…

Море…

В минулому році ми двічі пробували бігти до моря. І двічі нас ловили на станції.

Карафолька ж нікуди не біг, а важливо поїхав в плацкартному вагоні. У відкритого вікна. Ще й морозиво пломбір по дев'ятнадцять копійок на пероні, чортяка, ел. Я сам бачив…

— Так післязавтра, кажеш, — зітхнув Ява. — Ну що ж. Приїдеш — розкажеш.

І така покірність невблаганною долі звучала в цих словах. Невже це він, мій хоробрий і мужній друг Ява!

Ех, що зробили з людиною! І з якою людиною!

Та знаєте ви, як він грає в цурки–палки, як б'є пенальті, як стрибає вниз головою з самої верхівки старої верби у річку! (А ну, нехай стрибнуть так ваші відмінники, хай спробують!)

Ех, люди! Нічого ви не розумієте!

З хати вийшов дід Варава. Не дивлячись на нас, попрямував до колодязя, що був у них біля перелазу. І тільки дід загримів ланцюгом, спускаючи вниз відро, як з вулиці підійшов до криниці… Книш.

— День добрий, діду, — чемно привітався, став і на нас скоса поглядає. І раптом каже: — Я чув, у вас неприємність, можна сказати, велика. Хлопчик вашенькій на іспитах в школі провалився. Один на все село. Ай–яй–яй!

Дід нахмурився і мовчить. А Книш своє:

— Ну і бюрократи в тій школі. Так як і скрізь тепер. Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас. І це, мабуть, навмисне. Знають, що мама депутат, так щоб насолити. І взагалі тільки здоров'я забирають у дітей в тій школі. І кому це потрібно… Один, знаєте, вивчився на інженера і без штанів ходить, а інший розписатися не вміє, а має і хліб, і навіть з маслом… так що…

Дід якраз витягнув відро.

— Перепрошую, колись мені, — сказав він і, не глянувши навіть на Книша, пішов у хату.

Книш скривився і пішов геть.

Як шкода, що нам не до нього, що у нас переекзаменування, що не можемо ми зараз вивести його на чисту воду. Але бережися! Ми ще доберемося до тебе, Книш! Ми все розкриємо!

Глава V

Як Ява став Робінзоном Кукурузо

Я поїхав до Києва.

Ну, що вам сказати? Цей місяць, ясна річ, був дуже цікавий. Побував я, звичайно, перш за все в Історичному музеї. Був я там з дядьком своїм, який багато розповідав мені про історію нашої України, про історію Києва. Цілий день бродили ми по залах музею. І взагалі побував я в Києві скрізь, де тільки можна було. Навіть катався по Дніпру на «Ракеті», що на підводних крилах.

Дуже я нудьгував по Яві цей місяць. Весь час згадував Яву і шкодував, що його немає поруч зі мною. Що б я не побачив, завжди думав: «Ось це б Яві сподобалось! От би Ява зрадів, якщо б побачив! же я нудьгував по Яві цей місяць. Весь час згадував Яву і шкодував, що його немає поруч зі мною. Що б я не побачив, завжди думав: «Ось це б Яві сподобалось! От би Ява зрадів, якщо б побачив! »

Я навіть написав йому з Києва листа, але він не відповів. Може, боявся, що помилок наробить. Хто його знає. Гордий він, Ява.

І ось я повернувся додому. Тільки з мамою, з татом привітався і — до Яви. У кишені електричний ліхтарик лежить, «динамічний» (рукою натискаєш, в середині щось верещить і крутиться і спалахує лампочка — ніяких батарейок не потрібно). Це подарунок Яві з Києва.

Іду я, а у самого серце стукає, немов колеса поїзда, — ту–тук, ту–тук, ту–тук… Хвилююся. Цілий місяць ж не бачилися. Підходжу — дивлюся, а він як сидів перед моїм від'їздом на призьбі над коритом, так і сидить і картоплю чистить. Кіно прямо! Ніби він цілий місяць з призьби не вставав.

Кашлянув я, він голову підняв, мене побачив. Кинулися ми один до одного. Така радість!

— Ну! Здоров! — Ляскаю я його по спині.

— Здоров! Ну! — Штовхає він мене в плече. Не цілуватися же нам.

Витягнув я з кишені ліхтарик.

— На, — кажу, — це тобі. Зніяковів він, розгубився:

— Так навіщо! Ось ще!…

А у самого очі так і горять. Ще б пак! Такий ліхтарик! Вічний! Ява тут же став пробувати, як він діє. А я почав розповідати про Київ. Мені не терпілося поділитися з ним своїми враженнями. Це ж закон — якщо не поділишся враженнями, і радості по–справжньому не відчуєш. Я весь час говорив, а він мовчки кивав головою або підтакував: «Ага», «Ти дивись», «Та ну?», «Цікаво». І це було якось незвично. Тому що завжди він говорив, а я слухав. Фантазії у нього було більше, ніж у мене. А тут вийшло навпаки. Спершу я захопився і нічого не помічав. А потім помітив, що він стає все сумніше і похмурішим.

Я немов спіткнувся, обірвав себе на півслові:

— А взагалі… а взагалі нічого особливого. Ну, а в тебе як? Як тут Книш? Ти щось нове вистежив?

— Не–а. — Ява махнув рукою. — Я його