Читати книгу - "Королівська обіцянка"

вічний принц — уже тисячу років його батько, разом із троном перетворений на камінь, сидить там ні живий ні мертвий. Немає нічого страшнішого за принца-чуму… Ну, хіба гмурри.

Ні, це все-таки не жених, подумала я розчаровано та з острахом. Навіть для Філумени. Такого взагалі не можна пускати на наш бік Печатки — хтозна до кого йому забажається доторкнутись!

Я пригадала розмову з Обероном. Справді, хто ж піде? Якщо навіть звичайний горб у принца може бути причиною відмови принцеси — що скажуть сестри-охоронниці, якщо я приведу їм мерця?

Ми ковтали й ковтали горошини, я довідалася, що Максиміліан давно вирішив піти за Печатку, він там промишлятиме магічним ремеслом і колись-таки знайде спосіб відкрити прохід для всіх, як це було за старих часів. Я розповіла про Гарольда й із задоволенням зізналася, що Печатка з того боку надійно охороняється. Максиміліан переповів мені останні новини: такий-то здолав опір такого-то, переміг і пішов на такого-то, але той зібрав військо… А ще розповідав, як умів, про навколишні землі (там руїни, там вигоріле поле, там напівзруйноване місто, а там велелюдний ринок). Ми так захопилися, що й не помітили, як зі столу зникла остання ціла горошина. На підлозі валялися розчавлені; Максиміліан поліз під стіл, і я чула, як він там обмацує все долонями й ледве чутно лається.

Я так і не запитала в нього, як звідси вийти. Усе відкладала «на потім». Довідкладалася.

Некромант з-під столу виповз голіруч. Я мовчала; за всю нашу довгу бесіду встигла засвоїти одне правило: у цього хлопчика нічого не можна просити. Відмовить просто так, зі злорадства.

— Ну що? — Максиміліан сів навпроти.

— Скромненькі в тебе запаси, — насправді в мене вже живіт здуло від цього «насіннячка».

— Це ти їх чоботищами розтоптала. Та ще прапори мені спалила. Нездарисько.

Я стрималася.

— Гаразд, — Максиміліан зітхнув. — Ходімо.

* * *

У замку святкували перемогу.

На кухні, де вранці було безлюдно й холодно, тепер дим стояв стовпом. Вертілися над вогнем величезні шматки м’яса, на сковородах шкварчав жир, гриміли казани й стукали ножі. Я зрозуміла, що голодна до запаморочення.

Максиміліан на секунду зник, потім повернувся із бляшаною коробкою під пахвою. Там були не ковбаси, як мені хотілося, не коржі й не овочі — там були дрібні червоні яблучка, зацукровані до крохмального хрускоту.

— Пригощайся, — Максиміліан царственим жестом простягнув мені коробку. Я навіть не замислилася, отруєні ці яблука чи ні: взяла перше, що потрапило під руку, й всунула за щоку, як льодяник.

Мені необхідно було знайти Уйму. Про те, що людожер міг запросто загинути в бою, страшно було й думати.

— Максе, де вони всі? Де воїни?

— Як ти мене назвала? — здивувався некромант.

Я згадала Макса Овчиніна. Який він усе-таки чудовий, спокійний, зовсім безпечний хлопець.

— Вибач, — сказала я Максиміліану. — У мене один знайомий є… А що, тебе Максом не можна називати?

Він знизав плечима:

— Ну, називай, якщо хочеш. А бенкетують унизу, в чертозі.

— Я пішла, — сказала я рішуче. — Спасибі, Максе, ти мене розважив…

Він посміхнувся безневинно й солоденько:

— Тебе в чертог не пустять. Без мене — навіть на поріг.

— А от перевіримо.

— Перевіряй, — він узяв з коробки ще одне яблуко. — Успіхів.

Ми стояли, притулившись до стіни широкого коридору, і повз нас туди-сюди бігали слуги.

У застояному повітрі стояли запахи поту й часнику. На нас ніхто не звертав уваги; я сперлася на посох:

— Прощавай.

— Прощавай, — він розкусив яблуко з таким звуком, наче сплющився під молотом чийсь висохлий череп.

— Я пішла.

— Іди.

Я повернулася до нього спиною й пішла коридором ліворуч. Дійшла до розвилки. Зупинилася й оглянулась. Максиміліан не рушав з місця — стояв, дивився мені вслід й їв зацукровані яблука.

Рука моя потяглася до кишені. Воскової відбиток був на місці. Я завернула за ріг — і швидко переклала ключ із однієї кишені в іншу.

Так, велика таємниця. Великий секрет. Треба швидше розшукати Уйму й утікати звідси, світ за очі, хоч би й у лапи до принца-деспота.

Повз мене продріботів, важко посапуючи, слуга з каструлею на голові. Не роздумуючи, я пристроїлася позаду. Слуга тупотів, я бігла за ним. Спочатку намагалась рахувати повороти і сходи, але потім збилася.

Чим нижче ми спускалися, тим захаращенішими ставали переходи. Валялися дерев’яні уламки із залишками різьблення, обгорілі ганчірки, хрумтіли під ногами глиняні й порцелянові черепки. На похилому триногому столі хтось лежав. Я мигцем на нього глянула — і зупинилася, ніби налетівши на стіну.

Це був Майстер-Генерал! Він лежав на спині, розкинувши руки, блакитні очі оскляніло дивилися в стелю. Та сама мереживна сорочка зашкарубла від крові, а з грудей стирчав той самий стилет — мені здалося навіть, що я впізнаю руків’я.

Який жах. Він допоміг їм виграти битву, відстояти замок, вижив у бою… А вони, віддячуючи, зарізали його й кинули валятися тут, серед мотлоху й сміття. Самі ж бенкетують у чертозі.

Мені спротивився і весь цей замок, і його захисники. Захотілося швидше піти, а головне — страшенно захотілося додому. Я повернулася…

Незнайомий воїн стояв у дверях, майже впираючись маківкою в низьку стелю. Вирушаючи на переможний бенкет, він не зняв обладунків — на грудях його поблискували, вигадливо переплітаючись, сталеві пластини. Широкі плечі, прикриті масивними надплічниками, повністю загороджували прохід. В опущеній руці воїн тримав шолом з пом’ятим пір’ям, а під пахвою в нього стирчав тьмяний хвилястий меч.

Він мовчав і дивився на мене, наче чекав відповіді.

Я відступила. Підняла посох. Залізна людина не здивувалася й, звичайно, не злякалась.

Його жовті очі, круглі, як у сови, кліпнули — і знову нерухомо вп’ялися мені в обличчя.

— Ти хто? — майже вигукнула я.

— Дід Пихто, — повідомив воїн. У нього була дивна манера говорити не на видиху, а на вдиху, і від цього голос виходив моторошний, свистячий.

Цієї миті я його впізнала — і від подиву ледь не випустила посох.

— Уйма?!

Дзвякнувши кольчугою, він підійшов ближче. Я придивлялася до нього, забувши, де перебуваю.

Він поголився. Борода, у якій раніше тонуло його лице, валялася тепер на підлозі якоїсь цирюльні… Хоча про що це я? Гострий ніж і уламок дзеркала, оце вам і вся перукарня. Під бородою виявилася незнайома людина: біле, навіть синювате обличчя з товстим шрамом на вилиці, із запалими щоками й круглими рожевими губами. З ніздрів гачкуватого носа, як і раніше, визирали короткі волосинки, і два пишні кущі росли з вух жалюгідними спогадами про колишню людожерську красу.

— Ого, — промурмотіла я. — Де ти взяв обладунки?

— Здобув у бою, — колишній людожер недбало труснув шоломом. —