Читати книгу - "Двоє над прірвою"

що… Вам треба тікати! Тікати негайно!.. Не думайте про мене — мені вже однаково… Чи сьогодні, чи завтра… А ти, Володю, пробач мені… Сам знаєш за що… Пробач… А тепер допоможіть мені підвестися… Я хочу трохи пройтися… Бо залежався… Ми з Смольниковим підвели його, Жердін зіперся на міцний кийок, що служив йому за милицю, підморгнув мені — мовляв, усе гаразд! — ніби ненароком схилився на плече Смольникова і міцно потиснув йому руку вище ліктя, а потім, шкутильгаючи, попростував до воріт.

— Жердін, куди ж ти? — гукнув я.

Але він, оглянувшись, відповів коротко:

— Не турбуйся, я зараз… — і зник серед сотень полонених, які сновигали по глинищу.

Минуло кілька хвилин. Ми з капітаном Смольниковим мовчки сиділи на своєму горбочку, який облюбували в перший день перебування в таборі, і спостерігали життя за колючим дротом.

Тисячі людей — військових і цивільних — густо населяли Хорольську яму: сиділи або лежали просто на землі чи безцільно сновигали по табору. Хоча вже почалися осінні дощі, холоди й заморозки, у більшості не було верхнього одягу, а в декотрих — навіть пілоток чи кашкетів. Зарослі, худі, з запалими щоками й блискучими від хвороб і голоду очима, збиралися вони в купи, щоб зігрітися. А декотрі, хто мав каску чи казанок, рили в глиняних стінах нори і залазили туди, рятуючись від холоду.

Цілі натовпи стояли побіля дротяної загорожі. За нею була воля. Тільки п’ять чи десять кроків усього — і воля!.. Але яка вона далека й недосяжна! Не один сміливець поплатився за неї життям, коли темної ночі намагався непоміченим пробратися попід загорожею в поле. Прошитий кулею з автомата чи розтерзаний собаками, він кілька днів лежав під дротом або далеченько за ним, ніби застерігаючи живих: “Коли хочеш жити, не лізь!” Та сміливці не переводилися, і майже щоночі заливалися в шаленому гавкоті дресировані вівчарки-людолови і зі сторожових веж лунали постріли.

У таборі було немало “доходяг”. Вони лежали всюди: в долинах і на горбах, посеред табору і попід дротом. І навіть біля самих воріт. Чомусь їх там було чи не найбільше. Може, тому, що “доходяги” збиралися тут в надії чимось поживитися або вийти з табору на роботу в поле. І, витративши на це останні сили, падали на землю і більше не вставали.

З ранку до вечора спеціальні команди підбирали мерців, вантажили на підводи і вивозили за ворота. їх звалювали в довгі глибокі ями, мов дрова, а потім — раз на кілька днів — засипали землею…

Над вогнищем шугнув холодний вітер, сійнув дрібним дощем. Я глибше натягнув на голову пілотку, заховав руки в рукава. Це ж саме зробив і Смольников.

Капітан дуже змінився. І раніше він, видно, не відзначався особливим здоров’ям. Був середнього зросту, худорлявий, з тонким обличчям, обтягнутим жовтуватою матовою шкірою, з прямим, зачесаним назад чорним волоссям. На високому злегка похилому назад лобі — глибокі залисини. Тоді він виглядав років на тридцять п’ять чи сорок… Тепер же згорбився, обличчя заросло бородою і вусами, під очима залягли темні тіні, а від носа — через обидві щоки — прорізувалися дві зморшки. Все це так змінило його, що капітан скидався на старого діда.

Все в нього було темне: колір шкіри, очі, волосся. І я не раз думав, як його прізвище — Смольников — влучно відповідає зовнішності. Весь темний, як смола…

Одна усмішка у нього була ясна, білозуба, але капітан в останні дні зовсім не усміхався. Був похмурий, заглиблений у свої думки…

Мені було важко на серці. Якась неясна тривога закрадалася в нього. Де Жердін?..

З того часу, як ми потрапили в полон, у цю страшну Хорольську яму, у нас з ним установилися товариські взаємини. Я не міг покинути його в біді, допомагав, як міг, і він оцінив це правильно — проникся до мене дружніми почуттями. Про Ніночку не згадували, хоча я бачив, що його, як і мене, її загибель страшенно вразила, і ми обидва мовчки страждали. Тому його останні слова: “Володю, пробач мені, сам знаєш за що” — не йшли з думки. Чому він так дивно подивився на мене? Чому саме зараз попросив пробачення?

— Іване Григоровичу, щось довго не повертається Жердін. Як би з ним чогось не трапилось… Піду пошукаю…

— І я з тобою, — підвівся Смольников.

4

Жердіна я побачив здалеку. Він стояв біля дротяної загорожі, лівою рукою, щоб не впасти, тримався за мокрий, обплутаний колючим дротом стовп, а правою — спирався на кийок. На нього ніхто не звертав уваги, а він напівзаплющеними очима уважно стежив за тим, що робиться за ворітьми.

Його рука ковзнула по слизькому мокрому стовпу донизу. Колючки, мабуть, кололи його в передпліччя, але він не міняв пози, мовби не відчував болю. Його обличчя і вся постать були спокійні, як у людини, що прийняла тверде, остаточне рішення.

Що він намислив?

Я рушив було до нього, та Смольников притримав мене, зробивши мовчазний знак, щоб я лишався на місці.

В цю мить заскрипіли ворота. З табору виїздила похоронна команда — три підводи, навантажені трупами. На мерців страшно дивитися — вони лежали на возах, як безладно накидані дрова. Вищирені зуби, покорчені руки й ноги, зарослі, худі, брудні обличчя… Зараз їх скинуть у рів тут же, за табором, і черговий офіцер довго стоятиме над обривом і дивитиметься, чи не ворухнеться котрий. І якщо хтось із них виявить найменшу ознаку життя — хлипне ротом чи конвульсивно махне рукою, — куля із пістолета прикінчить його.

Підводи виїхали, але ворота залишилися розчинені. В них ввійшло п’ятеро: попереду Чума, за ним — офіцер-есесівець у шкіряному пальті у супроводі двох солдатів і перекладача. У руці Чуми — замашний дубовий кийок, яким він прокладає дорогу серед натовпу.

— Чума йде! Чума йде! — лине крик попередження, і кожен намагається втекти з дороги, щоб уникнути зустрічі, яка може обернутися каліцтвом або смертю.

Чума, нескладний, худорлявий, вухатий, йде поволі, і на його довгастому обличчі грає самовдоволена посмішка. Він явно втішається тим, що перед ним розступаються тисячні натовпи “унтерменшів”[2], як він називає полонених.

Чума пильно приглядається до зарослих облич, до запалених очей. Іноді зупиняється, пальцем киває полоненому, щоб підійшов, щось розпитує через перекладача. І тоді полонений або повертається у натовп, або один з поліцаїв виводить його з цегельні. Жоден з відібраних назад не повертався, тому утвердилася думка, що їх розстрілюють.

Жердін не