Читати книгу - "Lux perpetua"

про яку прошу, залежить її доля. Її життя. Хто мене зрадив, Пашко?

— Заказали балакати. А навіть якби й ні, то я того й так не знаю.

— Але знає той, хто вами командує. Так чи ні?

— Та певно що так, — надувся Римбаба. — У пана Ебервіна фон Кранца голова не для краси. Ясно, що знає.

— Випитай його, Пашко. Вивідай…

— Ні. Заказали.

— Пашко. Хіба я не поспішив тобі на допомогу тоді під Лютомією? Тебе геймани вже ось-ось брали на штихи, пам'ятаєш? Закололи б, як звіра, якби не я і Самсон. За тобою борг. Лицар ти чи ні? Не личить лицареві про такі борги забувати.

Пашко Римбаба думав довго. І так інтенсивно, що аж спотів. Врешті-решт просвітлів, витер брови.

— Тоді ти мене врятував, — визнав, випростовуючись. — Але потім на Бодаку зрадливо дав штурхана у бік. А ота твоя кохана копнула мене по яйцях і зі сходів спустила. Мене після того ще довго голова боліла. Так що ми квити. Я ніц тобі не винен.

— Пашко…

— Ти поїв? То давай руки. Я мушу тебе знов зв'язати.

— Не міг би трохи вільніше?

— Ні. Заказали.

* * *

У дальшу путь вони вирушили на світанні, в імлі, в якій Рейневан втратив орієнтацію. Йому здавалося, що вони їдуть у напрямку на Пруднік, глубчицьким трактом, але впевненості не було.

* * *

На узліссі голого березняку на них чекали троє вершників. І солідний закритий фургон, запряжений четвіркою кошлатих коней. Призначення фургона було більш ніж очевидне, тому

Рейневан анітрохи не здивувався, коли його туди запхали, а двері замкнули на засув. Цю зміну він прийняв навіть із деяким задоволенням. Він залишався в'язнем, але принаймні йому розв'язали руки.

Ударили копита, фургон смикнувся, рушив з торохтінням і рипінням осей. Усередині світла було стільки, скільки пропускали малесенькі заґратовані віконця, тобто небагато. Але достатньо, щоби він зміг побачити чоловіка, який лежав на дошках, накритий чи то рядном, чи опанчею.

— Слава, — заговорив до нього Рейневан. — Господу, брате. Хто ти?

Лежачий не відповів. Стогін, що його він видав у безпам'ятстві, не можна було вважати відповіддю. Рейневан потягнув носом, принюхався. Приступив, намацав чоло. Гаряче як піч. Відчувши, як його самого — для різноманітності — від страху пробирає холод, стягнув рядно, заліз під мокрий від поту одяг, натиснув на живіт, обмацав шию, пахви і пахвини хворого. У тьмяному світлі шукав слідів крові, гною, висипки. Хворий дозволяв робити з ним усе що завгодно, лежав нерухомо і постогнував.

— Тобі пощастило — і мені пощастило, — нарешті пробурмотів Рейневан, сідаючи. — Це не чума. І не віспа. Здається.

— Adsumus…

— Що? — Рейневан аж підскочив. — Що ти сказав?

— Adsumus… — промимрив хворий. — Adsumus peccati quidem immanitate detenti… Sed in nomine tuo specialiter congregati…{4}

«Це всього лише молитва, — запевнив сам себе Рейневан. — Виключно випадковий збіг…»

Він нахилився. Від хворого било жаром гарячки і різким запахом поту. Рейневан поклав долоні хворому на скроні, почав повільно промовляти лікувальні заклинання та замовляння.

— Veni ad nos… — застогнав пацієнт. — Et esto nobiscum et dignare illabi cordibus nostris… Adsumus… Adsumus…{5}

Рейневан бурмотів заклинання. Хворий зі свистом видихнув.

— Ex lux perpetua, — цілком виразно сказав він, — luceat eis.

* * *

Фургон торохтів і рипів. Хворий марив у лихоманці.

Рейневана розбудив грюкіт засува і скрипіння дверцят, привело до тями холодне свіже повітря, яке разом зі світлом увірвалося всередину. Він примружився.

У фургон заштовхували наступних пасажирів. Трьох. Перший, широкоплечий вусань у лицарському вамсі, несамохіть відсахнувся, побачивши лежачого хворого.

— Не бійтеся, — заспокоїв Рейневан. — Нічого заразного. Гарячка та й усе.

— Ану лізьте всередину! — підігнав один із найманців. — Хутко, хутко! Мені що, допомогти вам?

Дверцята фургона зачинилися, і всередині знов запанувала пітьма. Однак світла було достатньо, щоби Рейневан набрався впевненості, що знає щонайменше двох із трьох новоприбулих в'язнів, які плече до плеча сиділи навпроти. Що він уже бачив їхні обличчя.

— Раз уже нас побратала сумна доля, — випередив його обережним і сповненим вагання голосом вусань, — то треба познайомитися. Я Ян Куропатва з Ланьцухова, miles polonus…[29]

— Гербу Шренява, — вирішив закінчити по-польськи Рейневан, — якщо мені не зраджує пам'ять. Ми бачилися в Празі…

— А бодай мене! — підозріливо нахмурене і озлоблене лице поляка просвітліло, — Рейневан, празький ескулап! Пам'ятаю! Мені вашець одразу знайомим видався… Ото ми всі влипли, най би його зараза…

— Adsumus… — голосно застогнав хворий, перекочуючи голову. — Adsum…

— Якщо вже про заразу мова, — озвався з тривогою в голосі другий з поляків, показуючи на лежачого, — то чи сей ото часом…

— Єгомосць Рейневан — дохтур, Якубе, — пояснив Куропатва. — На хоробах знається. Як мовить, що незаразне, тра му вірити. Дозвольте, пане Рейневан: отсей добрий шляхтич — се пан Якуб Надобний з Рогова, гербу Дзялоша. А отсей…

— Ми знаємося, — перебив третій чоловік, який відзначався сильно окресленою, трохи ніби кривуватою щелепою. — Клеменс Кохловський з Велюні, пам'ятаєте? Мали приємність. У Тошеку се було, восени тамтого року. Про справи балакали.

Рейневан підтвердив, але тільки кивком голови. Він не був впевнений, чи може вдаватися в подробиці, а якщо навіть і так, то наскільки далеко. Нові пасажири фургона були, годі заперечити, тимчасовими співтоваришами в недолі, але це аж ніяк не означало, що вони мали знати специфіку та подробиці справ, якими займався Кохловський. Полягали ж ці справи у продажу гуситам коней, зброї, пороху та куль.

— Усіх трьох разом нас схопили, одного дня, — розвіяв його сумніви Ян Куропатва. — На краківському тракті, між Бєльськом і Скочевом. Ми йшли цугом, везли… Здогадуєтеся, що везли. Знаєте-бо, що тамтим трактом возять.

Рейневан знав. Усі знали. Краківський тракт, що проходив через Цешин і Моравську Браму і сполучав Королівство Польське з Чеським, був одним із нечисленних торгових шляхів, які випадали з-під накладеної на гуситську Чехію блокади. Цим шляхом товари з Польщі йшли в Чехію практично безперервно і безперешкодно, так було завдяки угоді між моравською калікстинською шляхтою і можновладними католиками. Моравські гусити не вчиняли грабіжницьких нападів на землі католиків, а ті, своєю чергою, дивилися крізь пальці на обози та цуги, що тяглися через Цешин. Угода була неформальною, а рівновага хисткою, час від часу який-небудь інцидент її порушував. Як видно.

— Захопили нас, — вів далі miles polonus, — ратиборські з Пщини, наймана дружина отої вовчиці Гелени, вдови князя Яна. Пщина якраз і є її, Гелени, значиться, вдовин наділ, проклята відьма як удільна княгиня у Пщині сидить і поводиться чимдалі зухваліше.

— Та ще й незаконно, потіпаха така, — люто буркнув Кохловський. — Бо