Читати книгу - "Дванадцять китайців і жінка"

вороже налаштований, тому Феннер не пішов за ним слідом. Натомість піднявся на палубу: там йому було комфортніше з Міллером.

— О котрій плануєте підібрати чинків? — запитав у того.

— Близько десятої.

Коли судно вийшло у відкрите море, раптово стало прохолодно, почав накрапати дощ. Місяць сховався за хмарами, й видимість була нульовою.

Мерзлякувато здригнувшись, Феннер запалив сигарету. Міллер порадив:

— Звикай до таких подорожей. Якщо тобі холодно, то йди в машинне відділення — там тепліше.

Феннер ще трохи побув з Міллером, а тоді спустився у машинне відділення. Помітив, що Рейджер продовжує нерухомо сидіти біля прожектора.

Судно почало добряче хитати, і Феннерові стало вже не до паління. Негр мовчав. Час од часу він підіймав очі на Феннера, та не озвався й словом.

Невдовзі Міллер гукнув Феннера, і той приєднався до нього. Міллер показав кудись рукою. Вдалині щось миготіло. Міллер змінив курс — прямісінько на ці промінчики.

— Це напевно наша людина, — сказав він.

Рейджер раптово увімкнув носовий прожектор і майже відразу ж вимкнув.

Феннер розчув ледь уловимий гул аероплана. І посміхнувся в темряві. Міллер також це зауважив. Поквапом вимкнув бортові вогні. Тепер судно рухалось у цілковитій темряві.

Міллер розлючено вигукнув:

— Ця клята берегова охорона мені уже в печінках сидить!

Літак пролетів прямо над ними, а потім звук його почав стихати.

Рейджер знову швидко увімкнув прожектор. Дозволив променю прорізати пітьму, після чого вимкнув світло. Інший вогник удалині продовжував мерехтіти. Він миготів усе ближче і ближче.

Міллер подав Феннерові ліхтарик:

— Пройди вперед — ми вже майже на місці.

Феннер узяв ліхтарик і відійшов од руля. Відчув, як сильно гойдає судно після того, як Міллер стишив хід.

Рейджер, який стояв далеченько попереду, заволав:

— Заглуши двигун!

І мотор раптово замовк. Рейджер підійшов до Феннера, ступаючи обережно, бо судно дуже хитало, та крикнув:

— Діставай ствол і пильнуй тих хлопців!

Сам він тримав автомат.

— Я передаватиму їх тобі. Переконайся, що в них нема зброї, а потім передавай їх Міллерові.

Обидва вдивлялись у темряву. Раптом Рейджер на мить увімкнув ліхтарик, бо почув тихий плюскіт весел. До них підпливала маленька гребна шлюпка.

Феннер зміг розрізнити четверо людей, які притискались один до одного, та двох на веслах. Рейджер вимкнув ліхтарика.

— Прислухайся до того літака, — прошепотів Рейджер Феннерові. Коли шлюпку прибило до баркаса, ліхтарик блимнув знову.

Худий хирлявий китаєць піднявся до них на борт.

— Тут у мене четверо, — сказав він, — решту привезу кількома партіями.

— А як щодо «спецвантажу»?

— Звісно, звісно — доставлю його останньою ходкою.

Рейджер сказав Феннерові:

— Добре, тепер починаймо.

Феннер відступив углиб і застиг в очікуванні. Один за одним китайці підіймалися на борт. Рейджер їх рахував, пропускаючи лише по одному, і чекав, поки вони перейдуть до Феннера, а потім їх прийме Міллер, який допровадить до каюти у носовій частині судна. Всі китайці були в однаковому одязі — тісні сорочки й штани до колін. Чинки покірно ставали перед Феннером, той обмацував їх та підштовхував до Міллера.

Підпливло ще два човни, і розвантаження затягнулося.

Худий китаєць, який увесь цей час стояв праворуч од Рейджера, пояснив:

— Це майже все. «Спецвантажем» я займуся сам.

Рейджер запитав Міллера:

— Ти замкнув чинків?

Його тон не сподобався Феннерові.

— І навіть на засув, — запевнив Міллер.

Феннер почав гадати, що може бути тим «спеціальним вантажем».

І відчув раптову напругу між Рейджером та Міллером. Вони стояли й чекали, прислухаючись до кожного звуку в цілковитій темряві, очікуючи прибуття останнього човна. Нарешті почули ледь уловимий сплеск весел. Рейджер запалив ліхтар і, начепивши його на корабельний гак, освітив шлях баркасу.

Кістлявий китаєць піднявся на борт. Простягнув руку, і веслувальник передав йому маленьку постать. Легкий порух — і «спецвантаж» уже на борту.

— А це вже нехай тебе не обходить, — сказав Рейджер Феннерові.

Феннер присвітив ліхтариком «спецвантаж». І легенько присвиснув. Бо це була гарненька дівчинка-китаянка; на вигляд мала тринадцять-чотирнадцять років. Була дуже налякана і змерзла. Одягнена у такі самі сорочку й короткі штанці.

Рейджер веслом вибив ліхтарик із рук Феннера.

— Тримайся від цього подалі, — процідив крізь зуби. — Міллере, прикрий її чимось.

Рейджер повернувся до китайця. Той передав загорнутий у тонку клейонку пакунок і переліз на свій баркас, який одразу ж зник у темряві.

— А це вже пахне чималим терміном! — кинув Феннер.

— Що, наклав у штани?

— Ви мали мені сказати, що викрадаєте жінок. Це вже не жарти.

— Така дівка, якщо її вдасться роздобути, варта десятка чинків. Тож стули пельку, зрозумів?

Феннер нічого не відповів, дозволивши Рейджеру спуститись у кокпіт. Стояв, розмірковуючи. От де розгадка всієї цієї історії! Вони підбирали дванадцять китайців і жінку. Та ось на що, можливо, натякала сестра Мерієн у записці! Але чи не був це збіг обставин, Феннер поки що не знав.

Міллер гукнув:

— Берися вже до штурвалу, Рейджере! Досить мені того всього!

Рейджер відповів:

— Добре! Скажи ніґеру, нехай запускає двигун!

Щойно двигун завівся, судно затремтіло. Феннер сів спиною до баку і почав вдивлятись у темряву. Він до болю напружив слух, намагаючись розчути гуркіт патрульного катера. Але нічого не почув і не побачив.

Рейджер раптово гукнув:

— Россе! Де ти, в біса, запропастився? Агов, Россе!

Феннер спустився у кокпіт.

— У чому річ? — запитав. — Ти що, боїшся темряви?

— Послухай, розумнику! Може б ти уже зайнявся ділом? Іди в каюту до чинків та прикуй їх усіх до ланцюга. Ось там лежать наручники.

Феннер поглянув на купу наручників у кутку приміщення, прикріплених до іржавого ланцюга.

— Навіщо? — спитав він.

— А ти як думаєш? Мусимо бути обережними, ні? Якщо нам на хвіст сяде берегова охорона, то ми їх просто скинемо за борт. Зв'язані докупи, вони швидко підуть на дно.

Феннер сказав:

— Ну й жартики у тебе!

І взяв з рук Рейджера штурвал.

— Сам це роби. Таке — не в моїх обов'язках.

Рейджер поглянув на нього в непевному світлі штурманської лампи.

— Чомусь мені здається, що ти будеш не надто помічним нам тут, — буркнув і, взявши наручники, виліз із кокпіта та зник у темряві.

Феннер спохмурнів. Не був певний, що зможе довго це витримати. Отриманої інформації йому було цілком достатньо. Тепер усе залежало від того, що може повідати