Читати книгу - "Подвійне дно"

темно вже, холодно — йому все байдуже. Вони були як одне ціле, і тут таке лихо. Я забирав його, а він іде й шепоче: «їй холодно тут самій, холодно й страшно, Андерсе, ми маємо бути поряд…». Ви можете уявити собі це?! Скінчилось все тим, що я поклав його в клініку, а сам займався справами. Він пробув у клініці місяць. А коли вийшов звідти, я не впізнав його. Сивий, з потухлим поглядом. Він повернувся до справ, але все робив, як автомат. Іноді я заставав його за тим, що він продивлявся домашню відеотеку. Він постійно знімав нас — мене й маму. І в те останнє літо в Італії теж знімав. Отак ми й жили. Я вже починав думати: от якби він зустрів жінку, яка б змогла втішити його, повернути до життя. А десь з півроку тому з’явилась Анна.

— Хто?

— Анна. Вони з батьком зустрілись на якомусь банкеті. Я очам не повірив, коли побачив її: наче мамина фотографія ожила, ота, де мама ще зовсім молода. Власне, Анна молодша за мене. Мені двадцять сім, а Анні — двадцять п’ять. Але коли батько її побачив… Він знов став схожим на себе. Тільки все якось винувато позирав на мене, аж поки сказав: «Ти мій син і мій спадкоємець. Ти — найближча й найрідніша мені істота. І якщо ти скажеш, що не хочеш, аби я спілкувався з Анною, я так і вчиню». Ну і що я мав казати? Вони побрались. Анна переїхала в наш будинок. Я жив в одному крилі, вони з батьком — в іншому. Чесно кажучи, Анна не дуже подобалась мені. Я все гадав, навіщо їй, молодій жінці, шлюб з чоловіком, удвічі за неї старшим? Та батько здавався щасливим, отож я тримав свої думки при собі. Тепер я пригадую, що були певні моменти, коли Анна поводила себе дивно. Але я гадав, що просто ревную батька. Власне, Анна до цієї історії не має ніякого стосунку. А справа проста, як інфузорія. Ми приїхали до Києва, розіклали в готелі речі і замовили обід в номер. У двері постукали, батько відчинив. Я почув його здивований вигук, потім щось вкололо мене в плече — і все. Я нічого не пам’ятаю.

— Тобто як — нічого не пам’ятаєш?! Ти ж маєш знати, де був цілий тиждень і хто тебе так обробив.

— Так. Власне, це я пам’ятаю. Підвал у великому будинку. Великий підвал — отже, великий будинок. Якісь люди, вимагають, аби я щось підписав, сунуть в пальці ручку, але в мене є один корисний рефлекс: я не підпишу жодного паперу, попередньо не прочитавши його. А читати я не міг.

— І це все? — от вам чоловіки! Його мало не вбили, а він нічого не може пригадати. — Ти хоч обличчя їх пам’ятаєш?

— Можливо… Я пам’ятаю здебільшого їхні голоси. І ще. В одного постійно дзвонив мобільний телефон. І дзвонив так гидко — грав «Інтернаціонал», уявляєте? Це зараз на замовлення що завгодно ставлять в програму, хоч жалобний марш.

— А що далі?

— А далі мене запхали до багажника і кудись повезли. А потім машина підстрибнула на вибоях — багажник відкрився. І я скористався цим, викотився.

— І просто мені під ноги.

— Так. А ще я пам’ятаю, як обіймав жінку, її тіло було гаряче і пружне, і пахло так, що я мало не…

— Мало дуба не врізав. Теж мені, еротичні спогади. Треба їм було тобі дещо втяти…

— Ні! Краще смерть!

— Маєш рацію, друже, — підтримав Рудий.

— Отут ви всі. Вам ваш відросток важливіший за долю світу.

— Даремно ти так плюєшся вогнем, Лізко. — Рудий стримано всміхається. — Ось послухай, що в нас сьогодні було. Вже на ранок привозять «швидкою» молодика, років отак двадцяти з хвостиком. Очі вирячені, морда синя, за причинне місце тримається і кричить: «Не займайте, гади, не підходьте, не дамся!». Ну, ми туди-сюди, дівчатка в приймальному покої всього вже надивились, то не дуже реагують, я питаю в лікаря з «швидкої», в чому, власне, справа? А вона, сучка, стоїть і ледве регіт стримує. Каже, займався хлопець дурницями, одяг на член золотий обручик. А орган візьми та й відреагуй на подразник — кіно дивився порнографічне. Бідолаха і так, і сяк — і член не падає, і обручик давить, одне слово — і боляче, і приємно. А потім стало тільки боляче. А чим ти того обручика розпиляєш? Він вирішив, що різатимуть святе. Ото й верещав, як навіжений. Ми, звичайно, обручика розпиляли, а хлопця — в палату. Та смішки смішками, а як подумаю: аби мені отак! Бр-р-р, аж мороз поза шкірою йде.

— Теж мені, велика цінність. Це ж не рука, не нога, не голова — просто член, річ, для функціонування організму зовсім не першочергової потреби…

— Ти що, не першочергової!

Вони викрикнули це вголос, разом, а я регочу, аж падаю. Які вони передбачувані! Це ж просто смішно. Я їх обох навмисне дратую, а вони ведуться, як малі діти.

— Вона нас просто чіпляє. — Рудий сміється. — Андрюхо, Лізка нас просто завела, а тепер сидить і споглядає безкоштовну виставу, а ми тут заповзялися!

— Чорт, в мене погано з почуттям гумору. — Андрій здивовано дивиться на мене. — Німецькі жінки зовсім не такі.

— Кращі?

— Ні, навпаки, нудні якісь. А ще вони хворі на фемінізм. І постійно відстоюють якісь ідеї. Це має ідіотський вигляд. А ще вони прагматичні. І жодна з них не притягла б додому незнайомця.

— Іншим разом і я б не притягла. То дим винен.

— Дим? — Андрій нерозуміюче піднімає брови.

— От ти і впіймалася! — Рудий грюкає кулаком по столу. — Знову?!

— Та що — «знову»?

— Любий друже, а чи знаєш ти, який шкідливий дим від спаленого листя? — Рудий підозріло лагідний. Знаю я ці штучки. І хто мене тяг за язика? — Якщо не знаєш, я тобі поясню. За літо листя вбирає в себе всі отруйні речовини з атмосфери, а в нас атмосферу можна сокирою рубати. І за правилами таке листя треба збирати й утилізувати на полігонах. А наші несвідомі громадяни палять сухе листя, при цьому повертаючи в повітря всю гидоту, яка накопичилась. А те, що містить у собі дим, перш за все впливає на репродуктивну систему людини, а також викликає рак. І от наша великорозумна Ліза страшенно любить запах спаленого листя. Варто їй побачити димок, як її вже й на ланцюгові не втримаєш. Бачив ти отаке? Як не бачив,