Читати книгу - "Мій тато — кілер"

* * *

— Юкіко, зроби нам чаю. Тільки без усяких там церемоній — чимшвидше.

— Ну? — запитав я в Марини. — Розповіси нам, що сталося?

— Я не думала… — сказала вона, збираючись жалібно схлипнути. — Точніше, я лише зараз зрозуміла, що забула папери про тебе у своїй кімнаті…

— Тільки не треба цього, — сказав Дмитро, щойно вона почала втягувати повітря, готуючись до плачу. — Давай дорослим-доросла-по-дорослому.

— Я не знала, — сказала Марина. — Я залишила всі папери… Випадково… От вони і знайшли нас… — і все-таки почала плакати.

2

— Як їх заспокоюють? — запитав Сашко, маючи на увазі маленьких дівчаток.

— Покажи їй що-небудь. Наприклад, «веселого покемона», — відповів Дмитро. — Чи постріляй над головою.

Я теж не знав, що мені робити в такій ситуації.

А от Юкіко сіла поруч із Мариною, обійняла її і почала гладити по голові, примовляючи:

— Мася, не треба плакати. Усе буде гаразд. І завтра зійде сонце, і це сонце освітить лід твого болю і перетворить його на пару забуття… Не плач. Не треба… Ось сидить твій тато. Він у тебе красивий і сильний. Він зробить усе, щоб тобі було добре. Він захистить тебе. Адже в цілому світі немає нікого кращого, ніж він…

Зараз навіть я, Котрий відкинув земні почуття, Відчув сум. Бекас злетів над болотом… Темний осінній вечір. З

Вона попускала бульки у склянку з холодною водою. Вона змусила Сашка подарувати їй свій, завбільшки з наволочку, смугастий носовичок. Вона відповідала «більше не буду» на прохання Дмитра «не треба плакати».

І, нарешті, посміхнулась і вимовила:

— Які ви всі хо-хо-хороші.

* * *

— Отже, — на правах батька я почав допит першим. — Що сталося, і по який саме диск приїжджали ці (ми склали їх на підлогу мого саду) діячі з пістолетами?

— Їх прислав мій вітчим, — сказала Маринка.

— Той, котрого вони називали «татом», — уточнив Сашко.

— Ні. Тато — ось, — і Марина тицьнула в мене пальцем. — А то вітчим.

— Ви посварилися, ти гримнула дверима, забравши в нього якийсь диск, і вирішила приїхати сюди, — здогадався Дмитро.

— Угу.

— А як ти мене знайшла?

— Легко, — посміхнулася моя дочка. — Почавши з міліції.

Японія — одне з найбезпечніших місць у світі. Японці можуть насолоджуватися рідкісною можливістю спокійно гуляти вулицями після настання темряви, не боячись бути пограбованими. Висококласні спортивні автомобілі припарковуються на ніч просто до тротуару, разом із радіо, навігаційною системою і навіть комп’ютером — і все це буквальне виставлено напоказ.

— Тебе ж розшукували, — сказала Маринка. — Мені було років сім, коли вони приходили за тобою востаннє. Саме тоді я вперше й побачила твою фотографію.

— На листівці «розшукується»?

— Ага.

— А якщо менти…

— Міліціонери, — виправив Сашко.

— Ні, — поморщила свій носик Мариночка. — Менти, у нас їх називають так… Отже, якщо менти тобою цікавилися, то, значить, щось знали. Тому, перекинувши з рахунку вітчима трохи грошей на свій рахунок…

— Як?

— За допомогою комп’ютера, — сказала дитинка. — Я напхала кишені грішми й пішла до ментів. Самої твоєї справи вони мені не віддали. Але копію зробили. Там так багато цікавого, любий татку. Адже мама говорила, що ти був студентом і загинув під колгоспною сівалкою, коли я ще не народилась, а ти, виявляється, був кілером.

— Ну, — сказав я, — це було давно. І я став іншим…

— Я бачила, — кивнула Марина. — Сьогодні. Зі справи виходило, що тебе шукав Інтерпол, але так і не зміг знайти. І що ні в Європі, ні в Америці тебе немає. І що більше тебе ніхто не шукає.

— І ти…

— І я купила десять комп’ютерів, зарядила в кожен із них твоє фото і змусила їх перегортати всі існуючі у світі архіви. Ти міг змінити ім’я, але ж ти отримував права та інші документи, а отже, в