Читати книгу - "Танці утрьох"

— Можна! — відповів Кононов, що вже знайшов виправдання. — А якби це був не я, а хтось із начальства?!

— Ти хочеш сказати, що це була навчальна тривога? — Пельш шукав примирення.

— Саме це я і хотів сказати, — усміхнувся Кононов і мир було відновлено.

Він підійшов до дверей і замкнув їх — ця звичка виробилася в нього ще з гуртожитку, де завжди у найневідповідніший момент двері міг відкрити який-небудь зухвалий студент.

— Що нового? — поцікавився Кононов.

— Ми з Оленою подали заяву, — понуро відповів Пельш. — Через два місяці весілля.

— Вітаю, — урочисто мовив Кононов.

— Між іншим, ти будеш свідком.

— Приємно чути. Я втішений. Спасибі за довіру, — цього разу Кононов не жартував. Йому справді було приємно.

— A-а, зовсім забув, тут тобі принесли якісь документи. По-моєму, копію заповіту Марини Рубіної. Вона в тебе на столі.

Заповіт Марини Кононов читав так, як читають світську хроніку і романи про життя американських мільйонерів — з інтересом і деякою заздрістю. Кругленька сума готівки, нерухомість і чималий список коштовностей. Було що ділити, чого гризтись і позиватися.

Отже, Марина була не з тих, хто тримає гроші в банках. «Цікаво, — подумав Кононов, — де вона зберігала таку купу банкнот? Невже в панчосі, підвішеній у коморі?» Ніяких внесків на ощадкнижці, зате повно цінних паперів — якихось акцій (зокрема контрольний пакет AT «Рубіна і Ко»), сертифікатів тощо.

Та й до коштовностей Марина Рубіна була небайдужа. Їхній перелік зайняв майже цілу сторінку машинописного тексту, причому було очевидно, що до списку зарахували лише дуже дорогоцінні речі, а напівкоштовні залишилися десь «за кадром». Якби Кононов був ювеліром чи експертом з дорогоцінних металів, він би певно отримав неабияку втіху від прочитання цього параграфа заповіту. Текст ряснів такими химерними назвами ювелірних прикрас, що Кононов навіть не міг зрозуміти, про що йдеться. Наприклад, його вразив такий запис «аграф із платини з двома смарагдами» і «егрет золотий з аквамаринами і топазами». Цікавість перемогла, і Кононов вирішив запитати в Пельша.

— Ігоре, ти часом не знаєш, що таке аграф?

— Хто-хто? Граф? — перепитав Пельш, незадоволений тим, що його знову відволікають від екрана.

— Аграф, — повільно і виразно вимовив Кононов. — Анастасія, Георгій, Ростислав, Анна, Федір.

— Ти розгадуєш кросворд?

Кононов зітхнув і незадоволено похитав головою.

— На жаль, ні. Читаю заповіт Марини Рубіної.

Дійшовши до кінця списку, Кононов відчув деяке полегшення. Читати про нерухомість було набагато цікавіше, хоча б тому, що дану термінологію він знав. «Квартира чотирикімнатна, перебудована», «будинок заміський» — слова зрозумілі навіть дитині, не те що якийсь там «аграф» або «егрет».

Нерухомості в Марини було на подив мало, що трохи розчарувало Кононова. Після відвідин похорону й ознайомлення зі списком коштовностей у нього склалося враження, що у казково багатої Марини таких квартир як та, в якій її знайшли убитою, не менше десятка. «А от і ні», — заперечив йому заповіт. Крім помешкання, у якому вона жила постійно, Марина мала ще одну трикімнатну квартиру в новому, не дуже престижному районі, куплену, очевидно, «про запас», і один заміський будинок у шикарному дачному селищі поблизу річки. Кононов знав цю місцевість — років десять тому у складі туристичної групи він, недосвідчений безстрашний байдарочник, підкоряв водний простір Горіхового і ще тоді здивувався якості і кількості дач, заможні власники яких не шкодували ні грошей, ні засобів на те, щоб облаштувати затишне заміське гніздечко. «Виявляється, один із тих замків є власністю Марини Рубіної. Правильніше сказати був», — поправив себе Кононов.

— Ігоре, — Кононов ніяк не міг залишити Пельша в спокої, — у неї дача в Горіховому.

— А ти як думав! — буркнув Пельш. — Птиця високого польоту! Нічого, ми з Оленкою теж собі там діляночку купимо.

Оптимізм напарника здивував Кононова, він скептично усміхнувся.

— По-моєму, тобі, саме час змінити місце роботи. На тутешніх харчах не розжирієш.

— Я подумаю над цим, — сказав Пельш і знову втупився в комп’ютер.

Кононов знав, що нікуди Пельш з Управління не піде, інакше він сюди й не приходив би. А що дачу в Горіховому на такій службі не купиш, і дурень знає.

Кононов перегорнув ще одну сторінку заповіту.

У наступному пункті йшлося про машини. На них Кононов не знався. В нього ніколи не було своєї. А от Пельш завжди пишався старенькими Жигулями першої моделі, які він любовно називав «моя копієчка». Марина була власником двох автомобілів: вже знайомих жигулів кольору мокрого асфальту («Що за ідіотський колір?» — подумки обурився Кононов), в яких затримали Осетинського, і синього «Вольво», на якому, певно, вона їздила сама, його Кононов не бачив. «Де він, до речі? Можливо, у гаражі?»

— Лейтенанте Пельше, скільки коштує вольво? — підкреслено строго запитав Кононов.

— Дозвольте доповісти, капітане Кононов, рівно стільки, скільки ваша двокімнатна квартира, — мовив з притиском Пельш, якому вже наскучила гра. Він підійшов до Кононова і зацікавлено глянув у текст. — Якщо новий, звичайно, — додав він дещо лагідніше.

Кононов повністю ознайомився із заповітом. Залишалося найцікавіше — з’ясувати, що кому дістанеться відповідно до останньої волі покійної.

— Сідай, — Кононов підсунув Пельшу стілець.

Поклав копію заповіту на стіл, щоб було видно обом.

— Як ділитимемо награбоване? — запитав Пельш, потираючи руки. — Дачу в Горіховому Рубіна заповіла AT «Рубіна