Читати книгу - "Промінь"

полицю перед собою. Потер лоба. Аніта подумала, що він теж страшенно постарів. Геть сивий, а йому ж тільки п’ятдесят.

— Отже, що я з’ясував… Хлопці-візуали технічно могли записати Максима, в сенсі, його зображення, але вони цього точно не робили. На відеостудії всім заправляє Кріс, колишній Маріїн чоловік. Він чудово знав історію їхнього знайомства з Максимом. Він би зумів довести обман до кінця… якби мав такий намір.

— Зрозуміло.

— Передати зображення на твій екран міг хто завгодно, але у Променя збереглися б дані про вхідний сигнал. Даних немає. У мене єдина версія, яка вже вона є: це Троль.

— Але… навіщо?!

— А хтозна. Людина двадцять років ні з ким не спілкується, крім Променя. Що у нього в голові? Що він може, чого не може? От і я не знаю.

— Ти пам’ятаєш, — повільно сказала Аніта. — Це була його ідея… конкурс. І він виклав, ніби випадково, запис Марка і Єви, а вони не хотіли…

— Виродок, порнограф, одержав, що заслужив. А усамітнився він з власної волі.

Будьмо чесні: ми його зацькували.

Його?! Бідна жертва! Добре, що в нього вистачило розуму залягти на дно, а то все обернулося б ще гірше і для нас, і для мерзотника!

Аніта кивнула:

— Промінь, зв’яжи мене з Тролем.

— Він не відповідає на виклик. Він не хоче ні з ким розмовляти.

* * *

— Кванти, ми повинні прийняти рішення швидко. Генріх Пагуба, Троль, жив на самоті двадцять один рік, і ми ні до чого його не примушували, але тепер у нас є до нього питання. Ми, повнолітні громадяни «Променя», повинні ухвалити рішення щодо поліційної операції.

Зелені цифри на великому моніторі: переважна більшість. Ліза, звісно, не голосувала, подумала Аніта.

— Промінь, рішення прийнято.

Звук-підтвердження.

— Ми повинні вирішити: хто з нас піде до Троля? Про всяк випадок, я готовий, — сказав Андрій. — Хто ще?

Аніта мовчки підняла руку.

* * *

— Троль, у нас є рішення екіпажу: ти повинен відповісти на наші питання.

Тиша за дверима. Чистий полірований поріг: ніхто не переступав його понад двадцять років. Роботи-прибиральники забирають кожну порошинку.

— Промінь, відчини.

Двері повільно відійшли. Там, за дверима, у коридорі, теж було чисто, але в повітрі висів різкий хімічний запах.

— Генріху, це ми… Ти чуєш? Це ми, Андрій, Аніта… Подай голос!

Тиша. Нові двері, із зеленуватого пластику.

— Промінь, відчини.

Двері відійшли з відчутним зусиллям, ледь чи не зі скрипом. Запах став дужчий.

— Залишишся тут? — уривчасто запитав Андрій.

Аніта похитала головою.

Усередині горіло світло, і робот-прибиральник валявся посеред кімнати вимкнений, догори черевом. Одне за одним, обережно ступаючи серед пилу, мотлоху, гнилих залишків їжі, вони пройшли у вітальню: тут була навіть люстра, криво причеплена до стелі. Під відкритим віконцем лінії доставки валявся розбитий планшет, вкриті пліснявою фрукти, мотки проводів-шлейфів, плати, роз’єми, кольоровий папір, надрукований на принтері свічник…

Усю стіну напроти займав екран. Андрій торкнувся монітора; виникло зображення. Фасеточне, як очі бабки: багато-багато екранів, і на кожному щось відбувається. Жінка й чоловік у ліжку. Двоє чоловіків і жінка. Голі підлітки обнімаються на краю басейну. Хлопчик і дівчинка цілуються в коридорі. Подружня пара злягається в душі. Мільйон картинок, неначе в кожній кімнаті «Променя» була встановлена невидима оку камера.

— Троль! Скотина, ти думаєш, це тобі так минеться?!

Тиша.

— Промінь! — Анітин голос скочив униз на октаву. — Як ти йому це дозволив?!

— Це відповідало його характеру, розважало й підтримувало. Інтереси квантів враховані.

— Враховані?!

— Тихо, — Андрій узяв її за руку. — Ми сюди прийшли не через це… Промінь! Відведи нас до Троля!

Загорілося світло в темній спальні напроти.

* * *

Сивий, бородатий, неможливо впізнати. Цій людині років сто, а не ледь-ледь п’ятдесят. Лежить на брудному ліжку, шкірить жовті зуби. Сміється. А був же ж гарний, мужній, чуттєвий… До нього тягло жінок, наче у вир. Блакитні очі, й усмішка, як сонячний удар. Наче позавчора.

— Генріх, — сказала Аніта. — Це ти запустив у нашу мережу відео з Максимом… для Лізи, і потім для Марії?

— Аніто, ти стала стара…

— На себе подивися.

— Не треба на мене дивитися… Нас нема, кванти. «Променя» немає. Ми живемо всередині голограми, розкішної, детальної… голограми. Наш космос — картинка… Ми самі — чиясь вигадка, іграшка, програма. Аніто, які цицьки були в тебе у двадцять п’ять років. Це єдина реальність… Решта — ілюзія.

— Це ти послав Марії відео з Максимом?!

Він усміхнувся востаннє. Послав їй повітряний поцілунок. І витягся, немовби заснув.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

— Це був не мій батько. Там, на екрані. Я бачила не його.

Аніта обняла її за плечі:

— Спасибі, що ти… тепер це усвідомила. Я розумію, як тобі важко, але то був обман. У Троля стався нервовий розлад, Промінь не виявив його вчасно. Троль заразив нашу мережу інформаційними фантомами…

— Отже, ми не вернемося на Землю після смерті?

— Вибач. Ніхто не вертається на Землю. Ми — кванти одного Променя, перший міжзоряний екіпаж, ми летимо вперед і в майбутнє… Вибач, я завжди кажу в таких випадках: пафос оф. Важілець — униз. Сама себе осмикую, але знову виходить пафос… Людина не може жити заради зовнішнього заохочення, заради едемського саду. Людина сама влаштовує собі сенс. Це важко, але так є…

Ліза вирвалася з її рук:

— Ненавиджу Марію!

— Марія допомогла тобі, нам усім, навіть після смерті! Вона записала цю розмову,