Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Поки що не схотів ризикувати. І дарма. Боргман несподівано замахнувся і вдарив мене руків’ям пістолета по голові. Цілив у скроню, але я встиг смикнути головою й удар пройшов трохи повз. Додав іще, по потилиці, і я знепритомнів. Коли розплющив очі, він мене кудись тягнув разом зі стільцем. Сходи. Отже, точно в підвал. Там зможе спокійно пристрелити. Я смикнувся, щоб хоч якось завадити, він штовхнув, і я покотився кудись униз.

Дивом не зламав шию. Це я вже зрозумів, коли опритомнів. Навколо сира й холодна темрява. Покрутив головою, витягнув ноги, смикнув скутими руками. Наче цілий. А де Боргман? Чому досі не пристрелив мене? Що йому завадило? Чи, може, збирається залишити тут, помирати від голоду? Але якщо так, він би неодмінно розповів про це, щоб побачити мій переляк чи гнів. Не міг же він просто піти? Не знав, що і думати. Раптом почув голоси.

— Іване Карповичу, ви тут? — спитав хтось. Темряву прорізало світло гасового ліхтаря. Голос не Боргмана. Я подумав, що гірше мені вже не буде.

— Тут, допоможіть.

Світло почало наближатися. Сліпило очі, я не міг роздивитися хто до мене йде.

— А ми вже злякалися, що ви мертвий!

— Та майже. Витягніть мене звідси!

— Зараз!

Мене підхопили сильні руки й разом зі стільцем витягли з підвалу. Вже нагорі, у хаті, я побачив тих двох хлопців із цирку, які допомагали Боргману схопити мене.

— Ну нарешті! Чого так довго? Я чекав вас раніше!

— Ви знали, що ми прийдемо?

— Ну а чого б я дозволив вам узяти мій гаманець! Там же візитні картки!

— А ми їх викинули й не дивилися. Вже потім я подумав, що десь вас бачив. А далі згадав стос журналів у нашого фокусника. Він любить почитати про ваші пригоди! І тут я второпав, що це ж сам Іван Карпович Підіпригора! Мабуть, потрапив у біду! Ми вирішили вам допомогти.

— Правильно зробили, хлопці. За це буде вам нагорода.

— Та не треба, не треба! — сказали вони нерішуче. З голосу чутно було, що дістати нагороду вони зовсім не проти.

— Де Боргман?

— Зараз принесемо.

Вони пішли і повернулися зі скривавленим купцем. Руки зв’язані ремінцем. Боргман був притомний, але ошелешений. Мабуть, не чекав, що так вийде.

— Візьміть у нього ключі від наручників, — сказав я. Хлопці звільнили мені руки і відстебнули від стільця.

— Вам до лікарні треба, Іване Карповичу, ви у крові весь.

— Устигну до лікарні, спочатку хочу поговорити з паном купцем. Яка твоя адреса у Москві? — спитав Боргмана. Він не відповів. Дивився в підлогу, мов оклунком ударений. Я дав йому ляпаса. — Адресу кажи!

— Як? Як це вам вдається? — спитав він і подивився на силачів. — Чому вони прийшли?

— Бо ми впізнали Івана Карповича! А це ж найкращий сищик імперії! Нам фокусник про нього багато розповідав. Ось ми й вирішили врятувати. А тут іще почули, як він кричав: «Поліція! Вбивають!».

Боргман заплакав.

— Так нечесно! Це неправильно! Я не заслуговував на це!

Дав йому ще ляпаса.

— Адреса у Москві!

— Я не скажу. Не скажу! Хоч що робіть, а не скажу!

— Хлопці, дайте мені його гаманець. — попросив я. Хлопці дали, вже порожній, без грошей. Але візитні картки були. Крамниця Боргмана на Тверській вулиці. На дорогім папері, золотом виписано. По-багатому.

— А-а-а-а-а-а! — Боргман підхопився й кинувся на мене. Я відстрибнув, він, коли пробігав повз, намагався схопити хоч зубами. Хлопці його повалили, зв’язали ноги.

— Що з ним робити?

— Посидьте тут. Ось вам гроші. Потім іще додам, бо ви мені життя врятували, за це я вам вдячний.

— У крові ви весь. Хоч умийтеся. — Хлопці принесли води, я вмився. Голова трохи гуде, подряпини від скла, забої від падіння у підвал, а так більш-менш цілий.

Увечері вже на Москву їхав. Наступного дня у крамниці дізнався домашню адресу і прибув до п’ятиповерхового будинку, де Боргман винаймав шестикімнатну квартиру. Подзвонив, відчинила покоївка. Сказав, що до пані Боргман. Прийшла вона — статечна білявка, висока і гарна. Сказав, що забираю Мері й повертаю батькам. Жінка спробувала вихопити дамський браунінг, але я був готовий і зброю забрав. Жінка влаштувала істерику, а я вийшов до репортерів. Їх багато зібралося на сходах. Кілька англійських кореспондентів забалакали з дівчинкою, й мала розповіла, що вона справді Мері Бойд. Коли поліція приїхала, мене якраз шанували оплесками. Пані Боргман арештували, й того ж дня вона спробувала повіситися у тюрмі, але її врятували.

Ціла делегація московських англійців забажала їхати зі мною в Єлисаветград, куди вже дали телеграму про те, що дівчинку знайдено. Нас зустрічав оркестр і величезний натовп щасливих городян. Тільки-но я вийшов із вагона, завили сирени на заводі Ельворті. Керівники підприємства зустрічали мене особисто. Бідний інженер Бойд ледь устояв на ногах, коли побачив доньку. Мері підбігла, й вони удвох заплакали. Дуже щемка сцена, яка потім розійшлася фотографіями. Я отримав великий аванс від видавця, який хотів докладний опис розшуків доньки англійського інженера.