Читати книгу - "Пульсари"

років, а жінки — 74. Нагадую, коли кріпацтво скасували, то цифри були 31 і 33 відповідно. Загальний прогрес, колеги, значний, і моя школа сюди теж руку приклала, власним прикладом… го-го-го… знаєте, виховуємо. Але мужчини слабшають, стають лінькуватими, полохливими, нерішучими, якимись жабками-утопленицями. До чого дійшло! Вони у сім разів частіше за своїх подруг страждають на серцево-судинні хвороби. Не тільки біологи знають, що фізично слабкі батьки дають нікудишнє потомство, а це врешті спричиняє деградацію виду. Якщо майбутня мати вимучує себе дієтою ще в піонерському віці, а перед заміжжям захоплюється нікотином — кого вона потім народить? Мовчите? А це запитання, колеги, адресується прямо нам, біологам…

Нещодавно я зайшов до магазину «Господарка», кип’ятильник там купував. Так, вірте, ванночками для немовлят завалено увесь магазин. Про що це говорить? Про те, що нікого купати. Про не-до-рід свідчить. Тут і Францію згадаєш, і нульовий приріст населення почнеш обмірковувати. А все тому, що наші студентки на хлопців схожі. Жінка повинна бути рельєфною, як Карпатські гори, а не пласкою, як оцей стіл, — Верхуша кивнув у бік голови, потім помахав рукою. — Я вже закінчую. Я кажу, що плутаю хлопця з дівчиною, так вони вироджуються. Добре, що на моїй кафедрі самі жінки. І які жінки! Одна Іванова чого варта! Я щасливий повідомити про епохальне досягнення нашої школи. Кінчаю, — це знову адресується голові. — Я, знаєте, нечасто виступаю, та й недовго мені залишилось…

— Будь ласка, Климе Гнатовичу! Я не перебиваю, — виправдовується голова. — Вчена рада з цікавістю вас слухає.

— Я маю нагоду повідомити шановному засіданню про геніальне досягнення нашої школи — Ірина Олексіївна оживила людську руку. Я закінчую. Дехто іронічно посміхається — думаєте, куди це діда занесло? Я не забув, що підготовку до Олімпіади обговорюємо. Так от — у нас є що гостям продемонструвати.

Верхуша поволі зійшов з трибуни, сів у крісло, вийняв з кишені серветку із загорнутим у неї яблуком.

— Товариші, Клим Гнатович слушні міркування висловив, — голова, певно, хотів нейтралізувати свою нетактовність, оте позирання на годинник, підстьобування людини, яку вже гріх квапити. — Ми посадили в ботанічному саду кущі, підстригли їх — приємно подивитися. А студенти наші позаростали, як джунглі після літніх злив. Треба, щоб комсомол не обминав цього питання.

Нікого не схвилювала і не зацікавила наукова подія, про яку з трибуни так урочисто повідомив Верхуша. Лише ректор підійшов і сів поруч старого професора.

— То у вас, Климе Гнатовичу, виходить, надійна зміна виросла? Приємно було почути, що Іванова вже може організувати велику науку.

— А таки може…

— Тож, збираєтесь? Коли? — несміливо поцікавився ректор.

— Та ось накупимо нових приладів. Ви тисяч сто нам із свого фонду виділите — а то зараз у нашу лабораторію соромно гостей заводити. Медики мотлох передали, а не штучне серце. Нові апарати потрібні — тут таке в нашій школі закручується, що декому й не снилося. — Збуджений великою науковою перспективою, Верхуша помолодшав, принаймні відчув приплив енергії і завзяття. — Я радий, що ви цікавитесь біологією і підтримуєте нас, — сказав він тоном бувалого дипломата. — То коли нам виділите кошти?

— Подзвоніть, Климе Гнатовичу, поговоримо. А зараз біжу ще на одну нараду, ви вже пробачте. Дзвоніть, заходьте…

«Го-го-го, — подумки веселився Верхуша, — утік в оточенні сподвижників! От хитра лисиця. — Грайливий настрій не полишав професора. — Заміну я підготував, аякже. Але доведеться вам, юначе, — Верхуша міг так називати ректора, бо старший від нього на тридцять п’ять років, — доведеться-таки вам відважити на потреби кафедри тисяч сто. Отоді, може, й не вручатиму вам картку із списком усіх ваших попередників, яким я хліб-сіль підносив. Не знаєте ви, юначе, перспектив геронтології. Це справжня наука! Про неї не гріх і на вченій раді послухати. Докотилися! До чого довели вчену раду?! Про стрижку газонів говорять, про ремонт гуртожитку — неначе на будівельному майданчику. Геронтологія, брат, це головна наука! Подзвонимо. Ми не горді. І зайдемо. — Верхуша пошкодував, що не встиг розповісти ректорові про Нобелівського лауреата Нортропа, який не одного півня з’їв на цьому ділі і вважає, що на вивчення проблем довголіття варто виділяти стільки ж коштів, як на освоєння космосу. — Так що зайдемо і неодмінно подзвонимо ще не раз, поки добудемо бажані сто тисяч. Тут простий розрахунок і пряма вигода, — доводив Верхуша уявному опонентові,  — адже ми на утриманні держави до двадцяти і після шістдесяти років, за винятком дуже рідкісним, таким, як я, наприклад. А коли людина матиме добре здоров’я до ста років, то вдвічі більшим буде і її трудовий стаж. Неважко уявити, який прибуток це дасть державі. Так що дуже скромні потреби в нашої кафедри, якщо міркувати серйозно, але ми вже не відступимо від свого — і подзвонимо, і шапку знімемо. Верхуша не остання зозуляста на факультеті».

Невідомо, куди завели б професора думки, якби ноги не спрямували його до лабораторії, де відбувався унікальний експеримент. Рука автоматично відчинила двері, очі побачили знайому шафу із скла і металу. Але… Але до шафи-сейфа були прив’язані дві вівчарки. Одна спала, друга гризла кістку, притримуючи її передніми лапами.

«От тобі й геронтологія, — скрушно посміхнувся і похитав головою старий. — Вже й собаки мені ввижаються. Не встигну, юначе, випросити у вас сто тисяч, а Ярисі не дасте, хоч вона таки справжня світилка». Професор опустився на стілець і став покірно чекати, поки привиди собак зникнуть з-перед очей.

СИЛА СЛАБКОСТІ

На зустріч із батьком потерпілого та на улагодження справи в Ірини було стільки часу, як у нареченої в день весілля: якщо загуде сирена, то не пізніше, ніж через п’ятнадцять-двадцять хвилин «пацієнтові» слід надати швидку допомогу, інакше пропаде. Тому вона вискочила з лабораторії у внутрішній двір і, як Марія два дні тому, прошмигнула через лаз в огорожі