Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

нами не підеш. Тягнись потроху до Бердичівського монастиря і все там рознюхай, що до чого. Потім прикульгаєш до печери Прес'яка і про все доповіси. Від цього залежатиме, з якими силами нам вирушати, бо я хочу взяти Бердичівський монастир.

Успіх могилівського походу замакітрив голову нашому ватажку. Якщо триста розбійників змогли перебити дві тисячі чоловік, з яких у тисячі були мушкети, то чому б не замахнутися на фортецю, якою був Бердичівський монастир?

А потрапити туди найлегше буде кульгавому.

Це було місцем зустрічі таких калік з далеких земель та й інших країн.

На бердичівському шляху одна процесія наздоганяла іншу, і всі поспішали до чудотворного місця. Обірванці йшли на костурах, заможні їхали верхи на мулах. Прості селяни — на візках, які штовхали їх дружини. Графство подорожувало у каретах на милих складних крісельцях, а городяни на колісницях, запряжених волами — всі до Бердичева.

Бердичів належав білим монахам і був збудований на пагорбі в пониззі долини. Сам монастир був захищений міцними вежами, оточеними глибоким ровом. Біля підніжжя пагорба знаходилось джерело термальної води, яка стікала до рову та давала роботу семиколісному млину. Через рів вів вузенький міст — єдиний вхід в огороджену святиню. Паломники знаходили прихисток в містечку поза мурами монастиря. Яким би великим не було свято, більше ста осіб одночасно туди не запускали, та і місця на більше не було. Якщо ж натовп збирався великий, службу правили цілий день і коли одна сотня заходила через одні ворота, інша сотня через другі виходила. На дворі та на баштах, повсюду знаходились озброєні солдати, котрі слідкували, аби жоден з відвідувачів не проніс крізь ворота зброю.

Боже, у Бердичівському монастирі були казкові скарби. То ж не дивно, що Ведмідь мав на них зуба.

Вівтар зроблений з карбованого срібла і подарований монастирю князем Станіславом. На столі для причастя знаходилась золота табличка з вибитою на ній історією життя графа Лещинського. Ікони викладені мозаїкою з коштовних каменів, золоті кубки та келихи, сяючі від карбункулів дароносиці, старі корони, власники котрих мали вдвічі більші голови за наші. Розп'яття, на котрих важко розгледіти золото під сапфірами та перлами. Дорогоцінні релікварії та срібні шафи, на яких стояли золоті статуї. Далі шедевральної роботи годинники, котрі всі працювали, дзвонили. І серед усієї цієї засліплюючої розкоші, гір скарбів та багатств — ціла купа покинутих костурів тих, хто дивом вилікувався від свого каліцтва.

Коли я вперше потрапив у цю скарбницю, костури були першим, на що я звернув увагу.

З якою радістю я б залишив тут цього проклятого «колтук-денгенегі», який приріс до моєї пахви, разом із золотом.

Раптом заспівав хор.

Не можу передати, що відчував я під час співу. Я не бачив ні золота, ні срібла; я дивився тільки на святий лик на вівтарі, котрий не відводив від мене погляду. Він ніби бачив, що я прийшов у це святе місце з грішними та безбожними думками і докоряв мене за це. Свята пісня повністю очистила мене від думок, з якими я сюди прийшов. І ніхто в натовпі калік та нещасних не бив себе кулаком у груди, не падав навколішки більш щиро, спокутуючи провину, ніж я.

Після закінчення служби усі вишикувалися в чергу перед пріором, аби прийняти причастя.

Пріор був старим і сивобородим, схожим на Бога, якого зображують на іконах. В кожній рисі його обличчя проглядалась безмежна доброта.

Нас попередили, що білі монахи не приймають жодних дарів від паломників. Тільки після відпущення гріхів їм жертвують хто скільки може. Пріор роздає причастя паломникам не питаючись, хто є віруючим, а хто єретиком. Єврей чи мусульманин — всіх причастить. Хто може мати купу смертельних гріхів за плечима, та бути сповненим гріховних думок — того він не сповідатиме. Причастить, відпустить гріхи і тільки потім, якщо грішник повернеться вдруге, тоді прийме сповідь та дари.

Я покинув церкву розбитим. Я взагалі забув навіщо я тут. Мені не спало на думку виміряти на око глибину рову, осягнути вогневу спроможність гармат, кількість охоронців, я просто плівся за паломниками, наспівуючи пісні, аж поки ми не прийшли до теплого джерела. Тут мене роздягли і поклали на одного з козлів, на якому над водою тримаються всі кульгаві та покалічені. Тут не було різниці між бідняками та багачами.

Вийшовши з води, я більше не кульгав. Моя скручена нога стала такою, як і здорова.

— Miraculum! Miraculum![18] — закричав натовп, а сам я почав ревіти, немов дитина.

Господь таки є! Не дивлячись на те, що я стільки разів казав, що його нема.

Хіба неможливо його образити настільки, аби він відвернувся від тебе?

Я взяв костур тепер не під пахву, а на плече, і пішов до пріора.

Він упізнав мене і всміхнувся.

Я став перед ним навколішки і сказав, що хочу сповідатись.

Тоді я все йому розповів.

Що я прийшов сюди з подачі ватажка гайдамак для того, аби вияснити міць його монастиря. Що розбійники хочуть напасти на Бердичів, у них є бойова гармата, котрою вони прострелять мури монастиря. Що є їх чотириста осіб, які без вагань віддадуть своє життя, беручи ці мури.