Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Гей, та чи знав я тоді, яким малим вернуся колись у Трач до батькової могили?!

Згадав я ось перший рік свого навчання у Львівському університеті на україністиці 1948/49 року. На 1-му українському зібралися з усіх усюд найрозмаїтіші молоді люди: жовтороті випускники середніх шкіл і бувалі фронтовики, які після війни закінчували навчання у вечірніх школах, мешканці Галичини, Волині і східних областей України; затруєні комуністичною ідеологією діти партократів і ярі місцеві націоналісти; адепти чистої науки, кар’єристи і пристосуванці.

Університет, який за своїм покликанням мав би бути храмом науки, фортецею розуму, національною школою, нагадував у цей час швидше солдафонську казарму, в якій захопили владу єфрейтори, а генерали мовчки ждуть своєї відставки. Незважаючи на те, що працювали в університеті такі світлі уми як Михайло Возняк, Іларіон Свєнціцький, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Тарас Франко, Юрій Мушак, Євген Лазаренко та інша висока професура, до керма пхалися озброєні єдиновірним ленінським вченням неуки і пройдисвіти типу погромника Череповського – секретаря комітету комсомолу, малограмотного Воробйова – тодішнього декана філфаку, Лізенбойма – декана геологічного факультету, якого пересмикувало на звук української мови, всіх, зрештою, не почислиш, а очолював цей сонм кар’єристів ректор Білякевич, який титулував себе професором, не маючи, здається, навіть звання кандидата наук. Ці горе-вчені методично розколювали університетські наукові сили на два ворожі табори, один з яких залишався у програші і, будучи, власне, мозком найвищого навчального закладу в Галичині, розсмоктувався, розбігався або ж, відмовляючись від своїх принципів, пристосовувався, а його місце займала дипломована чернь, яка послідовно перетворювала храм у стійло.

Метода витравлювання справжніх наукових сил у професорсько-викладацькому стані прямо накладалася на студентство: у групах брали верх вискочки і парвеню; вони, запевнивши собі офіційну підтримку комітету комсомолу, буквально зацьковували тих студентів, які прагнули знань і, уникаючи показушної громадської роботи, гибіли в бібліотеках. їх звинувачували в безідейності, в індивідуалізмі, в провину ставили їм навіть їхні знання, які, мовляв, відірвані від соціалістичної дійсності, приносять народові тільки шкоду; юних подвижників науки ганьбили на комсомольських зборах і врешті-решт жорстоко з ними розправлялися. Після вбивства Ярослава Галана сотні студентів Львівського університету були виключені, заарештовані або ж духовно зламані привселюдним каяттям у гріхах неіснуючих.

Серед перших виключених з університету опинився і я, й завдячую тодішню свою трагедію, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життєвою трагедією не стала, людині, котра свідомо зруйнувала у собі храм душі. Я довго вважав того підлого однокурсника найтяжчим своїм ворогом, проте нині, не прощаючи йому нічого ні на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалізуючої більшовицької системи, яка засобами страху й обіцянок нищила в людині засади порядності, виховувала безжальність і кар’єризм, спотворювала сумління, висмоктувала до останньої краплини честь і випльовувала потім на смітник, ніби жуйку.

Моя університетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобіографічній повісті «Зупинись, подорожній!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублікував повністю аж 1991-го в книжці «Бо війна – війною». Мій ворог в ній має прізвищем «Панчишин», і я так й надалі називатиму його – не з милосердя чи незручності: має ж він, напевне, дітей і внуків, котрі не винні в гріхах батька й діда.

Я взагалі волів би цю тему обминути, не буду її й заакцентовувати (про те все мій читач, якщо дуже захоче, дізнається з повісті), та зовсім замовчати не можу – то частина мого, та й не тільки мого, життя. Не накликаю на грішників помсти – кличу до спокути.

Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свій гріх і нині робить корисну для України справу. Знаю про це. Я й не мстив йому ніколи: він спокійно друкував свої статті в журналі «Жовтень», і я ні разу на засіданнях редколегії не сказав проти нього й слова. Можливо, він і не знає, що його підручник з української літератури для восьмого класу «пробивав» у сімдесятих роках в Міністерстві освіти УРСР через мого односельця професора Миколу Черпінського не хто інший, а я, забувши на мить про заподіяні мені кривди. Жалкую, що не вдалося цього зробити.

Та обходить мене одне: чому «Панчишин» не набереться цивільної відваги – не виступить у пресі, не скине із себе тягаря таємниці, яка вже давно таємницею не є, чому прикриває свої колишні гріхи нинішньою корисною діяльністю достоту так, як колись підлістю прикривав перед радянськими хлібодавцями свою участь в українському підпіллі? Чому не шукає Храму для покаяння?

…Я наближався до університету, мов до святині. Змучений жорстоким дитинством і юністю, я вірив, що в Храмі Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тієї вершини, яка відповідатиме моїм здібностям, повністю розкрию власні можливості і, ставши жерцем науки й поезії, віддам усі сили згвалтованому народові.

З фасаду величної будівлі дивилися, вітаючи мене, знамениті скульптури Регеля і підбадьорливо посміхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руці. Із затамованим подихом я відчинив важку університетську браму, піднявся у вестибуль і – раптом отетерів, і надії враз померкли: біля дверей аулі, з обох боків, стояли два ідоли, іменами яких більшовицькі опричники проводили масові арешти, вивозили людей у Сибір, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмі і нагадували «всяк сюди входящому» і мені, юному мрійникові, теж, що спасіння від них на цій землі нема ніде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як і вся Україна… Та був я – і таким залишився донині – телячим оптимістом, я відвернувся від ідолів, і заспокоїв мене скульптурний портрет Франка між колонами вестибуля – я подався широким коридором у бік кафедри української літератури, вглядаючись в обличчя зустрічних поважних мужів, і в