Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— А чому в кальсонах? З постелі взяли?

— Він, лікарю, в ресторан отак прийшов...

— Ага, ага, — дуже вдоволено сказав лікар, — а чому садно? Бився з кимось?

— Він з огорожі впав, а потім у ресторані вдарив одного... і ще декого...

— Так, так, так, — сказав лікар і, повернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте!

— Здоров був, шкіднику! — злісно й голосно відповів Іван.

Рюхін так зніяковів, що не насмілювався звести очі на ввічливого лікаря. Але той анітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, відгорнувши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:

— Скільки вам років?

— Гетьте ви від мене всі к бісу, ото ще! — брутально вигукнув Іван і відвернувся.

— Чом же ви гніваєтесь? Хіба я сказав вам щось неприємне?

— Мені двадцять три роки, — збуджено заговорив Іван, — і я подам скаргу на всіх вас. А надто на тебе, гнидо! — звернувся він окремо до Рюхіна.

— А на що ж ви хочете поскаржитися?

— На те, що мене, здорову людину, схопили й силоміць затягли в божевільню! — у гніві відповів Іван.

Тут Рюхін придивився до Івана і похолов: жодного безумства не було в того в очах. Бувши каламутними в Грибоєдові, тепер вони перетворились на ясні, якими були давніше.

"Батечку рідний! — злякано подумав Рюхін. — Та він і справді нормальний! Оце халепа! Навіщо це ми сюди його притягай? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана..."

— Ви перебуваєте, — спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет з блискучою ногою, — не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не буде затримувати, якщо в цьому немає потреби.

Іван Миколайович покосував недовірливо, але все ж таки пробурчав:

— Слава тобі господи! Знайшовся, врешті, один нормальний серед ідіотів, а з них перший — бельбас і нездара Сашко!

— Хто він, цей Сашко-нездара? — поцікавився лікар.

— А ось він, Рюхін, — відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у бік Рюхіна.

Той спалахнув від обурення.

"Це він мені замість подяки! — гірко подумав він. — За те, що я піклувався про нього. От уже справді, погань!"

— Типовий куркулик за своєю психологією, — заговорив Іван Миколайович, якому, видать, закортіло викривать Рюхіна, — і до того, куркулик, який старанно маскується під пролетаря. Погляньте на його пісну фізіономію і порівняйте з тими гучними віршами, які написав він до першого числа! Хе-хе-хе... "Майтесь!" та "розмайтесь!"... а ви йому всередину загляньте, що він там думає... ви охнете! — Іван Миколайович лиховісно розсміявся.

Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш — не відповідати ж лайкою душевнохворому!

— А чому вас, власне, припровадили сюди? — спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.

— Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв’язали якимсь ганчір’ям і притарабанили на вантажівці!

— Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?

— Нічого тут нема дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.

Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:

— Ресторан так називають.

— Ага, — сказав лікар, — а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?

— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.

— Якого консультанта?

— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.

— Це... композитор? Іван похнюпився.

— Який там композитор? Отак... Та ні ж бо! Композитор — це однофамілець Міші Берліоза!

Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.

— Секретаря МАСОЛІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.

— Не бреши ти, чого не знаєш! — розгнівався на Рюхіна Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай спровадив!

— Штовхнув?

— Та яке там "штовхнув"? — дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, — такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!

— А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?

— Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.

— Так. І до чого ж ви вдалися, щоб упіймати цього вбивцю? — тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.

— А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку...

— Ось цю? — запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.

— Цю саму, і...

— А іконка для чого?

— Ну так, іконка... — Іван почервонів. — Іконка найбільше їх усіх і налякала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, — але річ у тім, що він, консультант, він... відверто кажучи... з нечистою силою водиться... і так просто його не упіймаєш.

Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей

з Івана,

— Так, так, — вів далі Іван, — водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема