Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

завзяття. Але робила — як я дізналась раніше, в Павутинні мешкали тільки ті, хто був чимось корисним.

А я не була корисною. Я увесь день або читала свою книгу Стожарів, або вчилась чогось у Волі, або розмовляла з її гостями. Та поки що мені просто раділи — і це було тим, за що Златодара палко мене не любила, ба навіть зневажала. Гадаю, вона ще й заздрила, бо попри всі свої амбіції, була значно слабшою за мене. І кожне моє просування, кожне вдале відкриття вона сприймала як особисту образу. Хоч при Волі вона не наважувалась грубіянити, та хіба сліпий не зауважив би між нами напруги. А коли до Волі приходив Тигран, то повітря буквально паленіло від емоцій — не знаю, чим там хлопець її образив, але Златодара не могла навіть приховати злість за своїм щитом — я відчувала червоні згустки, що випромінювало її тіло. Хоч вони були невидимими для інших, та я розуміла, що вони можуть завдати шкоди Тигранові. І несподівано для себе почала вчитись того, про що Воля поки мені не розповідала.

І це було несподіване, неждане і небезпечне знання.

Та воно було неймовірним.

* * *

Я здивувалась, коли на сторінці книги Стожарів перед очима раптом з’явився жмут золотистого листя. Втерши сльози, які зазвичай проступали з очей під час втомливого читання, — побачила усміхненого Тиграна. Златодара, що сиділа за сусіднім столом, окинула нас похмурим поглядом.

— Де ти їх взяв? Я думала, нагорі давно дощі, — спитала я радісно, беручи листя до рук і зариваючись у нього обличчям. У ньому були запахи вітру, лісу і свободи.

— В одній долині, де гілля дерев таке високе, що дощ майже не потрапляє на землю. Там збереглось кілька сухих листочків.

— Вони прекрасні.

Я провела пальцем по одному з листочків і на мить він став зеленим. А тоді знову висох. Та від цієї маленької іскринки магічної сили я відчула шалену радість. Це було щось… таке прекрасне. Таке… з ароматом свавілля.

— Ого, у тобі, я бачу, прокидається весняний настрій, — із захватом мовив хлопець.

— Можна мені нагору? Хоч на трішки? — я благально подивилась на нього. Тигран похитав головою.

— Ти ж знаєш, що поки не можна. Ждан ще не повернувся. Ти надто цінна та ще не вмієш захищатись, а нагорі небезпечно.

— Там же наче є ваші вартові, а патрійці в ці ліси не забрідають?

— У лісі найстрашнішу небезпеку несуть аж ніяк не люди, а голодні пізньої осені хижаки. Чим далі на південь, тим місця дикіші. Почекай трошки, вернеться Ждан і ми з ним обговоримо, коли тобі можна буде вийти на прогулянку.

— Ти обговориш щось із Жданом? — пирхнула Златодара. Ми поглянули на неї.

— А в чому проблема? — спитала я.

— Тиграна питай. Чому він не може знайти спільної мови зі своїм…

— Замовкни.

Златодара урвалась не договоривши, і з кривою усмішкою поглянула хлопцеві у вічі.

— Що, страшно поділитись усіма своїми таємницями з подружкою?

Тигран мовчки підійшов до столу, за яким сиділа дівчина і, впершись руками в стіл, нахилився до неї.

— Одного разу вже поділився.

Златодара підвелась, не зводячи з нього погляду. Не знаю, що між ними було раніше, та зараз кімната буквально сповнилась страшної напруги. В якусь мить дівчина забула про те, що вирішила ховати від мене свої емоції, пелена спала і я побачила, як її тіло буквально розливається хвилями злості. Тигран їй не поступався, та випромінював він не злість, ні. Презирство. І Златодара це відчувала, не могла не відчувати. І це ранило її найбільше. Бо злість викликає супротив, а презирство… Образу.

Ображена жінка.

Ображена чаклунка.

— Одного разу я повірив подружці. Пам’ятаєш, чим це закінчилось, Златодаро?

— Тим, що ти мене зрадив.

— Це ти мене зрадила.

Ого.

Не знаю, як я вгадала цю мить, а може, й не вгадала. Здавалось, я просто знала, що це трапиться, бо встигла схопитись зі свого місця і підбігти до Златодари й Тиграна за мить до незворотного. Образа і злість в серці дівчини закрутились у страшний коловорот, змішаний з чорним фізичним болем, що розривав її груди, і, ставши багряним, сповненим сили променем, вирвався з її тіла разом зі злісним вигуком.

Я простягла руку і вхопила промінь, водночас неймовірно боячись того, що він може зробити з моїм тілом. І страх, відчуття небезпеки та прагнення самозбереження неймовірним чином ніби обгорнули мою долоню невидимою рукавичкою. Не відчуваючи болю, я смикнула промінь, ніби вириваючи його з грудей Златодари, і кинула в стелю.

БА-БАХ!

Тигран ледь встиг збити мене з ніг, перш ніж здоровенний шмат печерної стелі приземлився на мою нещасну голову. Ми впали на підлогу і я боляче вдарилась потилицею, та свідомості, на щастя, не втратила. Перед очима замиготіло, а за якусь мить побачила над собою злякане обличчя Тиграна:

— Ти жива?!

— Здається. Я… ти… Златодара!

Не зовсім коректно відштовхнувши Тиграна, я зірвалась на ноги і, хитаючись, кинулась туди, де під розсипом каменів та залишками столу лежало тіло в білій сукні. Я відчувала її біль — тільки біль, ніякої злості, ніякої образи. Златодара важко дихала, а ногу їй придавило столом, на який впало кілька брил зі стелі, де тепер красувалась широка тріщина. Благо, що нас не засипало цілком, адже стеля могла зовсім впасти.

Я впала навколішки біля дівчини і побачила, що сукня на грудях в неї почервоніла від крові.

— Що я наробила?!..

Дівчина хотіла щось сказати, та