Читати книгу - "Таємниче життя дерев"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На одному відомому, зовсім простому малюнку про кругообіг речовин у природі дерева є символом врівноваженого балансу. Вони здійснюють фотосинтез, виробляючи в процесі цього вуглеводи, застосовують їх для росту й таким чином протягом життя зберігають у стовбурі, гілках та кореневій системі до двадцяти тонн СО2. Якщо одного дня вони вмирають, то виділяється достеменно така сама кількість парникових газів — коли гриби й бактерії перетравлюють деревину, а відтак у переробленому вигляді знову її видихають. До речі, на цій ідеї базується вислів, що під час спалення дерево є нейтральним до навколишнього середовища. Врешті-решт, байдуже, чи на газоподібні часточки поліно розкладуть маленькі організми, чи це завдання візьме на себе хатня піч. Утім, аж так просто ліс не функціонує. Він насправді є гігантським СО2-порохотягом, що постійно фільтрує та зберігає складники повітря. Хоча після смерті дерева певна частка дійсно знову потрапляє в атмосферу, та більша частина залишків іще тривалий час перебуває в екосистемі. Розвалений стовбур пожирають різноманітні види, повільно подрібнюючи його на все менші шматочки, — у такий спосіб дерево сантиметр за сантиметром заглиблюється в землю. Намиваючи органічні залишки, про решту піклується дощ. Чим більше дерево опускається, тим холоднішим стає. А разом зі зниженням температури сповільнюється й життя, аж доки, зрештою, не запанує майже цілковита тиша. Відтак СО2 у складі гумусу знаходить свій останній спочинок і повільно знову насичується. У далекій, дуже далекій перспективі з нього, можливо, утвориться буре або кам’яне вугілля. Нинішні поклади цих корисних копалин виникли приблизно триста мільйонів років тому так само з дерев. Хоча тоді вони й мали трохи інакший вигляд і були схожі радше на тридцятиметрові папороті та хвощі, але їхній стовбур міг сягати двометрового діаметра, подібно до сучасних видів. Більшість дерев росли в болотах, і коли вони вмирали від старості, їхній стовбур падав у багнисту воду, в якій він навіть не перегнивав. Протягом тисячоліть у такий спосіб утворилися товсті шари торфу, які пізніше вкрила жорства й вони під тиском поступово обернулися на вугілля. Отже тепер на великих традиційних електростанціях спалюють скам’янілі ліси. Чи не було б краще та доречніше, якби ми таки залишили нашим деревам шанс чинити подібно до своїх предків? Вони могли б знову всмоктувати принаймні частину СО2 і зберігати його в надрах землі.
Проте до утворення вугілля сьогодні не доходить практично ніколи, бо через раціоналізацію (вирубування) ліси постійно проріджують. Як наслідок, тепле сонячне проміння проникає аж до землі, допомагаючи швидко розвиватися видам, що там мешкають. А ті, своєю чергою, пожирають останні запаси гумусу навіть у найглибших шарах і випускають їх в атмосферу як газ. Загальна кількість парникових газів, що виділяється, приблизно відповідає такій самій кількості, що утворилася б від сирої деревини. Замість кожного поліна, яке ви спалюєте у хатній печі, ззовні, з лісових ґрунтів, іще раз виділяється така сама маса СО2. Отож, у наших широтах нагромадження вуглецю під деревами знищується ще в зародку.
Однак ви можете спостерегти принаймні початкові процеси утворення вугілля під час кожної лісової прогулянки. Покопайте трохи землю, поки не наштовхнетеся на світліший шар. До цієї межі верхня, темніша частина надзвичайно збагачена вуглецем. Якби лісу дали спокій, то цей шар став би першим кроком до утворення вугілля, нафти чи газу. Принаймні у великих заповідниках, наприклад у центральних зонах національних парків, ці процеси знову відбуваються без перепон. До речі, невеликі шари гумусу є не тільки наслідком нинішнього способу ведення лісового господарства: ще римляни та кельти старанно вирубували ліси, а відтак паралізували природні процеси.
Та чи є деревам сенс постійно знищувати свою улюблену їжу? І так чинять не тільки дерева: усі рослини включно з водоростями в океанах відфільтровують СО2, що, опускаючись до мулу, після смерті зберігається у вигляді вуглецевих сполук. Разом із тваринними залишками — такими, як, приміром, кораловий вапняк, що є одним з найбільших поглиначів СО2 у світі, — з атмосфери за сотні мільйонів років забрано неймовірно багато вуглецю. На момент виникнення найбільших покладів вугілля, в карбон або кам’яновугільний період, концентрація СО2, удев’ятеро перевищуючи сучасні показники, була значно вагомішою, допоки в тодішніх лісах ця концентрація знизилися більш аніж утричі{28}. Утім, де саме наші ліси дісталися кінця-краю? Чи вони й надалі зберігатимуть вуглець, аж доки коли-не-будь у повітрі вже нічого не залишиться? Щоправда, з огляду на наше масове споживацтво це питання на порядку денному загалом уже не стоїть, тому що ми давно змінили правила гри й активно спорожнюємо всі місця збереження СО2. Як паливо використовуємо нафту, газ і вугілля та випускаємо їх у повітря у вигляді парникових газів. Якщо лишити поза увагою зміну клімату, то чи це благословення, що ми тепер звільняємо парникові гази з їхньої підземної в’язниці, знову випускаючи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче життя дерев», після закриття браузера.