Читати книгу - "Коли приходить темрява"

могла щось розповісти своїм друзям. Хоча вона й заперечує цей факт.

— Ти маєш на увазі отих друзяк, з якими вона зустрічалася, коли я був у лікарні?

— Що за друзі? — Суворі очі Малашка зупинилися на Лізі.

— Свєта та її хлопець Вова, не пам’ятаю їхніх прізвищ. Навчаються зараз у МЕГУ[3]. Я їх не дуже люблю. Надто вони проблемні. Особливо цей Вова. Якось він ледь не побився в нас удома ще з одним хлопцем. Я тоді їх усіх вигнала й заборонила Каті з ними бачитися.

— Що ваша сестра могла їм розповісти?

— Усе, про що ми розмовляли того першого вечора, як зустрілись у мене. Ну й плюс про те, що Назар упав зі сходів.

Ярик і Малашко аж присвиснули.

— То надто багато інформації! — гаркнув Малашко.

— Вона запевняє, що нічого не розповідала.

— А ви тому вірите? — запитав Ярик.

— Та не особливо, — відповів я за Лізу.

— А що то за хлопець із дівчиною? Що ще ви можете про них розповісти?

— Та більше нічого такого. Хіба що… Хіба те, що вони обоє займаються карате.

— Ви вимовили це якось дивно, — зацікавився Малашко. — Про що ви зараз подумали?

— Ні про що таке… Ні… Ні про що таке. — Ліза на хвильку задумалася, але потім махнула головою.

— А все-таки скажіть-но нам, що була за думка, — наполягав слідчий.

— Та, власне, я подумала, що їм могло стати фізичної сили здійснити два вбивства. А потім іще й спихнути Назара зі сходів. Навіть дівчина могла те зробити.

— Так, але ж який у них резон це робити?

— Хіба ж у них міг бути мотив? — повторив запитання Малашка Ярик.

— У тім то й річ, що в них нема абсолютно ніякої причини для вбивства когось із цих людей. Просто мені тоді здалося таким дивним те, що вони так несподівано з’явилися. Я давненько вже про них нічого не чула.

— Я вважаю, що то був просто збіг, — мовив, вислухавши Лізу, Ярик.

Кожен із нас на хвильку замислився. Коли трапляються два настільки заплутані вбивства, підозрюєш абсолютно кожного.

— Можливо, у них усе-таки був якийсь мотив? — задумливо промовив Малашко.

— Та ні, — з упевненістю заперечила Ліза. — Я не можу сказати, що так уже добре знаю їх, проте не думаю, що в них могла бути якась причина позбуватися тих двох людей. Вони ж навіть не були знайомі.

— А звідки ви знаєте, що вони не були знайомі? — раптом перебив Лізу Малашко.

Дівчина зам’ялась і трохи помовчала.

— Не знаю, може, і були знайомі, — продовжила вона.

— Ви щось іще знаєте про них? — Малашко, я б сказав, надто затято розпитував Лізу.

— Ні, більше нічого, — тихіше, ніж зазвичай, промовила кохана. Мені не подобалося, як слідчий її допитує. Я кинув на нього невдоволений погляд. Малашко теж глянув на мене і, певно, зрозумівши, що маю на увазі, трішки пригальмував.

— Точно, — відповіла Ліза на останнє запитання поліціянта.

— Ну, гаразд, — мовив Малашко. — Спершу все-таки зупинимося на Крижі та Климовичі. Мені здається, якщо знайдемо Климовича й зрозуміємо, чим, власне, займалися Криж із Заречнюком, то матимемо певні ключі до розкриття справи.

Усі погодились із зауваженням слідчого.

— І ще одне до вас, Лізо, запитання, — додав Ярик.

— Так, — лише промовила вона.

— Ви знали когось зі знайомих убитої?

— Ні, нікого не знала. Тільки хіба що сусідку, яка мені її порадила. А що?

— А скажіть, у цієї Альони могли бути якісь підозрілі друзі?

— Підозрілі?

— Так, — цього разу в розмову втрутився я. — Криж скаржився, що в неї були якісь не вельми приємні друзі, тому він її не любив і не дуже хотів спілкуватися.

— Ні, ти знаєш, вона була цілком нормальною людиною. Не думаю, що в неї могли бути подібні знайомі. Хоча… вона ж зустрічалася із Заречнюком, а він займався чимось протизаконним. Може, і були ще якісь такі друзі. Не забувайте, що я вже давно з нею не спілкувалася. Добрі чотири роки. Ми з нею лише віталися, коли бачилися. Ну, ще могли порозпитувати одна одну, як справи. Усе. Та й узагалі ми перетинаємося не так часто. Точніше, перетиналися, — швидко виправилася Ліза. Я помітив, що їй стало ніяково.

— Та ні, ваші слова, власне, співпадають зі словами подруги вбитої, Світлани Слинько. Вона теж сказала, що в дівчини аж ніяк