Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

темні надра гір.

— Що ж, гаразд, — відказав Більбо, який налаштувався погоджуватися з усім, поки не дізнається більше про це створіння: чи дійсно воно одне-однісіньке, чи не голодне воно та не розлючене і чи не друг воно ґоблінам.

— Загадуй ти перший! — додав він, бо не встиг нічого придумати.

Тож Ґолум просичав:

Чиє коріння сховалось від зору,

Що вище за дерево зноситься вгору,

Височить, а проте

Увись не росте?

— Ну, це легко! — сказав Більбо. — Гадаю, це гора.

— Хіба це так легко відгадати? Нам слід влаш-штувати змагання, мій дорогес-сенький! Якщо дорогес-сенький загадає, а оцей-о не відгадає, ми його з’їмо, мій дорогес-с-сенький. Якщо він загадає нам, а ми не відгадаємо, тоді ми зробимо те, що він попрос-сить, гаразд? Ми покажемо йому ш-ш-шлях до виходу, он як!

— Добре! — погодився Більбо, не сміючи відмовитись і мало зі шкіри не вилазячи, щоби придумати загадку, яка б урятувала його від потали.

Жують на весь свій пагорб червоний,

А все перетерши,

Стихають, як перше, —

Тридцять білих коней.

Це було все, що він зміг придумати, — думка про поїдання надто запала йому в голову. До того ж загадка була доволі стара і Ґолум знав відгадку не гірше за вас.

— Заялож-жене, яке ж це заялож-жене! — прошипів він. — Зуби! Зуби, мій дорогес-с-сенький, але в нас-с їх лиш-ше ш-ш-шість!

Тоді Ґолум загадав удруге:

Безголосий — реве,

Без крил — до польоту,

Беззубий — рве,

Лепече — без рота.

— Хвилинку! — скрикнув Більбо, який усе ще не міг відкараскатися від нав’язливої думки про поїдання. На щастя, одного разу він уже чув щось подібне і, напруживши пам’ять, згадав відгадку.

— Вітер, звісно, вітер! — вигукнув він і так зрадів, що відразу ж вигадав одну загадку сам. «Це спантеличить бридку підземну тварючку», — подумав він і проказав уголос:

Ось око на синьому полі,

А ось — на зеленому полі.

«Нагадуєш ти мене, —

Каже одне, —

Але ти долі,

Не вгорі, а долі».

— С-с, с-с, с-с, — сичав Ґолум.

Він жив під землею з давніх-давен і забув про подібні речі. Та щойно Більбо почав сподіватися, що той бідолаха не зможе відгадати, Ґолум попорпався в пам’яті, подумки повернувшись на багато-багато століть назад, коли він жив із бабусею в норі на березі річки, і просичав:

— С-с-с, с-с-с, мій дорогес-сенький. Ідеться про с-сонце та с-стокротку, не інакш-ше.

Але такі звичайні, буденні надземні загадки йому набридли. До того ж вони нагадували йому дні, коли він іще не був такий самотній, підлий і гидкий, як зараз, а це виводило його з рівноваги. Що більше — такі загадки викликали в нього голод, тож цього разу він спробував загадати щось трохи складніше та підступніше:

Вона — незрима, вона — нечутна,

Вона — без запаху і невідчутна.

Вона — вище зір, і нижче гір,

І в порожнечі нір.

Це перша й остання з речей усіх,

Життя уриває, вбиває сміх.

На лихо для Ґолума, Більбо вже чув таке раніше, та й відповідь, так чи інак, оточувала його звідусіль.

— Темрява! — випалив він, навіть не почухавши за вухом і не напустивши на себе замисленого вигляду.

Ні віка в скриньки, ні ключа нема,

Та золотий клейнод у ній дріма, —

загадав він, аби відтягнути час, поки зможе придумати щось справді складне. Ця загадка здавалася йому страшенно легкою й заяложеною, хоча він і переказав її своїми словами. Проте вона виявилася підступним питанням для Ґолума. Він сичав, шипів і бубонів собі під ніс, а проте не міг відгадати.

Через деякий час Більбо взяла нетерплячка.

— Ну, то що ж це? — допитувався він. — Відгадка — не киплячий чайник, як ти, здається, думаєш, судячи зі звуків, які ти видаєш.

— Лише один ш-шанс-с, хай він дас-сть нам ш-шанс-с, мій дорогес-сенький — с-с — с-с.

— Ну, — сказав Більбо, давши йому довгенький шанс, — як щодо відповіді?

Але раптом Ґолум згадав, як колись давно грабував гнізда і, сидячи на березі річки, вчив свою бабусю, вчив свою бабусю висмоктувати…

— Яйц-ця! — просичав він. — Ц-це яйц-це!

Тоді він загадав:

Жива, але не дише,

Від смерті холодніша,

Хоч не спрагла, п’є щомить,

Вся в броні, що не бряжчить.

Йому своєю чергою теж здавалося, що це страшенно легко, бо він постійно думав про відгадку. Але цієї хвилини він не міг пригадати нічого ліпшого — так його розхвилювало «яєчне» питання. Та все одно це виявилося підступною головоломкою для бідолашного Більбо, який по змозі намагався не мати справ із водою. Гадаю, що ви, напевно ж, знаєте відповідь чи можете здогадатися й оком не моргнувши, адже ви зручно сидите собі вдома і вашим роздумам не перешкоджає острах, що хтось вас із’їсть. Більбо присів і кахикнув раз чи двічі, але на думку йому не спало жодної відповіді.

Невдовзі Ґолум почав із насолодою сичати собі під ніс:

— Цікаво, чи він с-смачненький, мій дорогес-с-сенький? Чи с-соковитий? Чи можна ним ус-смак похрумати? — І він утупився з темряви в Більбо.

— Хвилиночку! — скрикнув гобіт, затремтівши. — Я щойно дав тобі добрячий довгий шанс.

— Він мус-сить пос-спіш-шити, пос-спіш-шити! — прошипів Ґолум, вилазячи з човника на берег, аби дотягнутися до Більбо.

Та коли він занурив свою довгу перетинчасту лапу в воду, звідти вистрибнула налякана рибина і плюхнулась до ніг Більбо.

— Бр-р-р! — здригнувся він. — Яка вона холодна і слизька!

І тут він здогадався.

— Риба! Риба! — закричав гобіт. — Це риба!

Ґолум був страшенно розчарований, але Більбо якомога швидше загадав наступну загадку, тож Ґолумові довелося знову залізти до човника і поміркувати:

— Безнога — на одноногому, двонога — поряд на триногому, й чотириногій щось перепада.

То був не надто слушний час для цієї загадки, та Більбо квапився. Якби він загадав її колись іншим разом, Ґолум мусив би поламати над нею голову. Але оскільки мова перед тим ішла про рибу, то «безнога» виявилася не такою вже й заковикою, а відтак можна було легко здогадатися про решту. «Риба на маленькому столику, людина сидить за столиком на дзиґлику і їсть рибу, а кістки дістаються кішці», — ось якою, звісно ж, була відповідь, і Ґолум невдовзі дав її. Тоді йому здалося, що настав час запитати про щось дійсно складне та страхітливе. І ось що він загадав:

Пожирає все він:

Квіти, птаство, тварин,

Сталь точить дебелу,

Каміння меле,

Вбива королів, руйнує міста,

Гори на прах оберта.

Бідолашний Більбо сидів у темряві, згадуючи моторошні імена всіх велетнів і людоїдів,