Читати книгу - "Чужі скелети"

213
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 74
Перейти на сторінку:
Сам він проти неї вигляд мав не дуже: сорокарічний скуйовджений мужчина, котрий дуже погано спав цієї ночі і, здається, напередодні дозволив собі випити зайвого. Загалом Антон спокійно ставився до алкоголю, та вчорашній напружений день просто вимагав зняття стресу. Іншого способу, ніж коньяк, навіть лікар-психіатр Кравцов не знав.

— Мене звуть Юлія Гараніна, — тим часом назвалася жінка.

— Сахновський… Антон, — промовив у відповідь лікар.

— Де ви оселилися, мені сказав наш начальник карного розшуку Петриківський. Ще я знаю, що ви позавчора приїхали з Києва отримувати спадщину від покійної тітки. Той будинок на вулиці Шевченка, в підвалі якого знайшли труп мого брата.

Вона повідомила про це так спокійно і буденно, що спочатку до Антона не дійшла суть сказаного. Він лише кивнув, погоджуючись із прикрим фактом. І лиш потім зрозумів, що тут відбувається.

— Тобто… отой самий…

— Так, — підтвердила Юлія Гараніна. — В номері курять?

— Я кинув, але куріть, он попільничка…

Витягнувши з сумочки пачку тонких білих жіночих цигарок, жінка закурила, зробила велику затяжку, нахилилася до столика, взяла попільничку, струсила туди попіл, а тоді, ще раз затягнувшись, щосили розтовкла сигарету об скляне дно.

— Саме так. Отой брудний смердючий волоцюга, котрий утратив людську подобу. Спочатку я теж його не впізнала. В морзі не надто яскраве світло…

— Знаю… — вставив Сахновський.

— Що ви знаєте?

— Ну, яке світло буває в моргах. Я лікар узагалі-то…

— А, хірург, мені Саша щось казав…

— Саша?

— Петриківський, Саша. Начальник карного розшуку. Це чоловік однієї моєї шкільної подруги. Ми тут, у Жашкові, всі або родичі, або знайомі, або просто… Ну, майже всі. Начальник міліції, скажімо, взагалі на два класи за мене старший. Навіть цілувалися колись… Вас я не пам’ятаю. В якій школі вчилися?

— В першій.

— Ясно, я в третій. Костюк теж із третьої. А, пусте… Розумієте, мало того, що ми з нашими нинішніми міліцейськими начальниками знайомі сто років, я, крім усього іншого, маю тут, у Жашкові та районі, певну вагу. Не хочу хвалитися, тільки віднедавна я можу заходити без стуку в потрібні мені кабінети не лише в тутешній мерії, а й навіть у нашій Черкаській обласній раді. Мене знає особисто губернатор, поминаючи вже нашого дорогого мера. Не люблять, але знають — то точно.

— Що з того? — Антон далі не розумів, куди вона веде.

— Нічого, — погодилася Юлія. — Я не цариця, не богиня. Займаюся тут бізнесом, гроші від якого не в останню чергу допомагають утримати наш район на плаву. А статус якого дозволяє мені вважатися однією з осіб, котрі мають великий вплив щонайменше в місті та районі.

— Ви не депутат часом? — підкреслено ввічливо поцікавився Сахновський.

— Була колись, — відповіла Гараніна. — Більше не хочу, заважає працювати, а толку — з гульчину дульку. Ні, я сама по собі, приватний підприємець, цілком доторканна особа. Захочете — про це якось потім поговоримо, бо тепер мене хвилює зовсім інша тема. Власне, вона давно мене хвилює. Мій брат, Руслан.

— Старший?

— Тобто?

— Ну, брат: старший, молодший?

— А… Молодший. Ненабагато, на два роки. Йому тепер… — вона витримала невеличку паузу, — йому було тридцять чотири.

— Отже, вам — тридцять шість.

— Ви добре вмієте рахувати, — Гараніна пройшлася кімнатою. — Аби зовсім закрити всі такі питання, додам: я хоч і була одружена, та лишила собі дівоче прізвище в шлюбі. Зі мною — все?

Її манера поведінки водночас дивувала і дратувала Антона. Та він поки що вирішив дотримуватися обраних гостею правил гри, тому кивнув. Юлія підійшла до вікна, якийсь час мовчки дивилася на майже безлюдну недільну вулиці, тоді повернулася. Зіперлася на підвіконня.

— Брат зник давно. Він і раніше не сидів на місці, завжди був проблемним хлопцем. Ви побачили мене, і я розумію ваш подив: у такої старшої сестри — такий молодший брат. Кажу ж вам — сама його не впізнала, патлатого і з бородою. Попросила поголити, Петриківський бурчав, але зробив це. І тоді я переконалася — це Руслан.

Гараніна знову замовкла.

— Який давно зник, — не знаючи, що треба говорити, бовкнув навмання Антон.

— Так, який давно зник. Тобто раніше він теж зникав без сліду, але все одно згодом давав про себе знати… А тут замовк надовго. І я, відчуваючи свою провину, подала в розшук.

— Провину?

Юлія ніяк не зреагувала на питання, вела своє.

— Зрозуміло, мого брата всі тут знали. І, відповідно, знали, що він собою являв. Через те міліція не квапилася приймати мої заяви, і я в чомусь розуміла як Костюка, так і Петриківського. Тоді ми домовилися: мені повідомлятимуть про всі невпізнані чоловічі трупи, знайдені в місті та околицях. Аби я була просто людиною з вулиці, мене б, поза сумнівом, послали дуже далеко. Без права на повернення. Але в мене, як я вже казала, певний статус… тут… Тому така усна домовленість худо-бідно зберігалася.

Антон зовсім перестав будь-що розуміти.

— Виходить, ви були впевнені, що ваш брат може знайтися саме серед трупів? Ну, знайшли ви його сьогодні, мертвого, підозри підтвердилися. Нехай міліція далі з’ясовує. Я бачив тіло: його зв’язали і тримали в моєму льосі. Тому факт злочину наочний. Чому ви з цим усім прийшли тепер до мене, і взагалі — чого ви від мене хочете, Юліє Гараніна?

— Я хочу знати, чому з моїм братом учинили так, як учинили, — просто відповіла вона. — А до вас я прийшла, бо не дурна і тим більше — не божевільна, аби йти з певними темами в міліцію. Я б навіть сказала — деякі з цих тем, навпаки, непевні… Давайте тепер присядемо

1 ... 20 21 22 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужі скелети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чужі скелети"