Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

— Здається, я знайшла для тебе спокусницю, Джеймсе.

Вигляд у неї був майже скромний. З-під довгої, легкої спідниці видніли шнурки черевиків. Біла блузка з високим коміром навіть більше, ніж завжди, підкреслювала її гарно вимощене волосся.

— Як ти й хотів, спокусниця — справжній тигр! — Усмішка в Селлі була мов у кішки, що злизала з глечика сметану.

— Ну, Сел, усе-таки, мабуть, тигриця. Тигриця — італійка? Кілька ночей тому, між спалахами пристрасті, він сказав, що йому потрібна дівчина-італійка. Його вказівки були, як завжди, чіткі. Краще, якщо італійка народилася в Англії й ніколи не бачила предківських берегів. Щоб була жебрачкою, але в багатому вбранні вміла б перевтілюватись і щоб обов'язково була тигрицею в ліжку.

— Потрібна італійка з гарячою кров'ю, — сказав він тоді.

— Це натяк на те, що ми, англійки, холодні? — Селлі підвела очі й потерлась об нього повними стегнами.

— Не всі такі як ти, Сел. Не в усіх кухлі повні меду.

Тепер, зачинивши двері, Селлі підійшла до професора й легенько поцілувала його в чоло.

— Ту тигрицю… — почав був Моріарті.

— Ти хочеш випробувати тигрицю особисто? — перебила його жінка, і ледь помітні зморшки в кутиках її рота від посмішки стали глибшими.

— Це частина мого задуму, Сел, — повільно й трохи збентежено кивнув професор. — Це необхідно. Ніякої неповаги до тебе, моя дівчино, але я мушу підготувати її сам.

— Отже, я приведу її. Сьогодні. Чи в тебе інші плани?

— Планів у мене багато, Сел. Сьогодні залишайся ти. Ця дівчина тямуща? Голова в неї добре варить?

— Все нормально. Хоч би які в тебе були плани, вона підійде. Професор бачив: Селлі намагається бодай щось випитати, але італійська дівчина була частиною великого задуму, і Моріарті урвав розмову. Італійська дівчина мала бути спокусливою приманкою для розпусника Санчіонаре. Він глянув на Емберову цидулку. Серед перелічених там коштовностей значилося рубінове намисто. Воно також мало послужити гачком для Санчіонаре.

Моріарті послав Селлі розшукати Бертрама Джекобса; за чверть години той прийшов. Знову передбачалися грошові витрати. І знову на придбання нерухомості. Це мало бути безпечне місце в небагатому густонаселеному районі. Найкраще — десь поблизу річки, можливо в Бермондсі. Таке місце, де б вони всі були в безпеці й куди б ніхто не міг підійти непоміченим. Бертрам Джекомбс, узявши до уваги побажання зверхника, пішов виконувати завдання.

Цього вечора Спір повідомив Моріарті про вагітність Бриджит, але той особливої зацікавленості не виявив, лише висловив надію, що вона підготує двох молодих сестер, Поллі та Марту, і ті зможуть її заступити.

— Я не можу дозволити, щоб мінявся заведений у будинку порядок, — сказав він на завершення, і Спір, відчуваючи невиразну тривогу, повернувся до своєї кімнати.

А тим часом Лаброз і Гаррі Аллен під'їжджали поїздом до Парижа. Лаброз був добре напідпитку від абсенту, а Гаррі виконував обов'язки його охоронця, перебравши на себе всі клопоти.

У Лондоні Ембер вештався по місцях, які полюбляли відвідувати люди Шляйфштайна. Після кількагодинних пошуків зайшов до бару на славетній Сейнт-Джордж-стріт. Бар належав німцеві, хоча його клієнтами були головним чином норвезькі та шведські матроси. Першим, кого він побачив, виявивсь особистий охоронець Шляйфштайна, Франц.

Франц сидів у кутку за столом з чоловіком на прізвище Веллберн. Обидва пили дешеве віскі, заливаючи його в себе так, наче в них горіли нутрощі й треба було негайно їх погасити.

У барі стояв гамір, висіли хмари тютюнового диму, кілька молодих повій працювали понадурочно, намагаючись витрусити в чоловіків їхні кишені. Ембер одмахнувсь од недолітньої дівчини-циганки, років п'ятнадцяти, яка помахала йому рукою, тільки-но він увійшов.

Вдавши, ніби не помітив Франца й Веллберна, він підійшов просто до бару, замовив джин і, відвернувшись від бармена, став дивитися крізь густу запону диму, намагаючись не чути галасу навколо. Франца він кілька разів зустрічав раніше, але ніколи не бачив зблизька. Знав і те, що Веллберн, не дуже здібний, але дуже підступний готельний злодій, може працювати на будь-кого й довіряти йому не можна. Якщо таких у Шляйфштайна багато, навряд чи його команда процвітає.

Впіймавши на собі погляд Веллберна, Ембер кивнув і побачив, як той нахилився і щось прошепотів Францові. Франц напружився й виміряв Ембера холодним поглядом. Це був велет увишки сім футів, його біцепси випиналися крізь тканину вельветового піджака. Ембер стримано кивнув, забрав свою склянку й пробрався до їхнього столика.

— Вітаємо вас, містере Ембер! Що вас сюди привело? — запитав Веллберн глузливим тоном.

— Намагаюся знайти джерело великого смороду і, гадаю, знайшов. Ви говорите по-англійському? — звернувся він до німця. Вираз Емберового обличчя був мов розгорнена книга — давно завчений, необхідний у ремеслі прийом.

— Звичайно, — з недовірою в голосі й сильним акцентом відповів той.

— Ти з ним працюєш? — запитав Ембер у Веллберна.

— Та начебто. Я сказав йому, що ти колись був з професором. Не втік тоді за кордон із його компанією?

— Я тепер сам собі господар! — Ембер прокашлявся й плюнув на підлогу. — Це краще, ніж залежати від кровожерливого Моріарті, хіба не так?

— Моріарті чоловік розумний, — зауважив Франц різким тоном, — але не досить.

— Чув, ніби ваш бос щось планує.

— Правда? Звідки вам відомо?

— Мене знають. Маю багато друзів. Іноді, буває, на щось виходжу, містере…

— Називайте мене Франц. А що вам до мого боса як ви кажете?

Емберові потрібен був час подумати, але часу не було, і він зважився:

— Можливо, я маю на прикметі саме те що йому потрібно. Мені так здається. Але справа не легка.

— Гарна справа? — спитав Веллберн.

— Це міг би вирішити його бос.

— Щось пропонуєте?

— Можна сказати й так. — Ембер притишив голос. — Потрібна добра команда. Справа саме для містера Шляйфштайна.

— Гера Шляйфштайна, — поправив його Франц. — Йому потрібно щось надзвичайне.