Читати книгу - "Діаманти Ківі-Ківі"

західний район Ківі-Ківі. Та в місто прибувало все більше людей. А коли з півдня вузькоколійкою приїхали робітники з великих мідних копалень Кассаї, не допомогли ніякі заборони.

Навздогін тим, хто рушив у джунглі без всякого дозволу, комендант послав взвод чорних конголезьких стрільців і білих поліцейських драгунів. Комісар ще раз попереджав, щоб ніхто не розраховував добути продовольство серед джунглів чи боліт.

Були тут і добре споряджені експедиції, але були й такі шукачі, що йшли шукати щастя в Ківі-Ківі з рюкзаком за плечима і з мотикою та лопатою. «Швидше за Тілем! Поки не заросла стежка!» — це було їх девізом. Уже всі твердо знали, що фламандець знайшов алмази в болотах на кордоні з Анголою. Там, мабуть, вистачить скарбів на всіх.

Як вони дізналися про це? Барабани сповіщали, де проходили сафарі Тіля. До того ж кілька носильників Брюггенсена, що захворіли і повернулися з дороги, вибовкали, яким шляхом пішла експедиція фламандця. У тропіках всяку чутку легковажно вважають за чистісіньку правду, і ось уже людська лавина сунула в Ківі-Ківі.

Були там заможні, що найняли собі по десять-двадцять робітників і зовсім не збиралися натруджувати рук, а тільки спостерігати, як працюють їхні наймити. Були й такі, що мали лише двох чи трьох негрів. Але переважна більшість шукачів ішли самі або в супроводі одного чорного слуги. Вони трималися поблизу заможних і жили надією одержати щовечора хоч миску каші з маніока.

При військовому загоні був лікар. Уже на третій день він побачив, що безсилий допомогти хворим, яких з кожним днем ставало більше, і тому призначав єдине можливе лікування: «Повертайте назад!» Медикаменти він приберігав для військових.

— Щоб лікувати цю юрбу, мені треба везти за собою машину плазмохіну та атебріну, не кажучи вже про сальварсан і германій, — сердито лаявся лікар. — Хто там ще прийшов? Що йому треба? В нього вселилося «погане повітря», і його трясе? Нехай повертає назад! Дорогою зустріне людей, і вони допоможуть йому. Попереду ж його чекають хіба що крокодили!

Чимало недужих відставало дорогою, а проте люду не меншало: від Порт-Франкі йшли все нові й нові групи, які приєднувалися до тих, що вже були в дорозі. Понад тисячу шукачів алмазів пробилися крізь джунглі і вийшли до боліт Ківі-Ківі. Перший загін їх і побачив Тіль Брюггенсен.

— Сюди ідіть, сюди, — кликав він своїх сафарі. — Треба сховатися, поки пройде ця юрба. Баантумічо, попідводь очерет, щоб вони не помітили наших слідів. Ну й сюрприз для шановного містера Беніссона! Цей вал захльосне алмазне родовище! Нам треба зникнути до того часу, коли ці люди прибудуть на місце. Мене тільки турбує доля Ельзи.

— А я за жінку спокійний! Вона смілива і зуміє знайти з цим народом спільну мову. Треба поспішати, щоб забезпечити її продуктами: Авіакомпанія загилить чимало за доставку!

— У нас є чим заплатити! — відповів Брюггенсен і поглянув крізь очерет на стежку. — Де ж та юрба? Ага, он вона. Тут і військо, і поліція. Якщо не збожеволіють, побачивши алмази, то Беніссон відбудеться синцями.

Їм довелося просидіти в очеретах добру годину, поки шлях, нарешті, звільнився. Невеличкий загін хутко рушив далі, поспішаючи до водоспаду, де його чекали моторні човни. По дорозі зустрічалися окремі групи людей, які намагалися з'ясувати, чи далеко до Ківі-Ківі.

— Дурні, — сміявся Тіль. — Та ви вже в самому Ківі-Ківі. Скільки тягнуться болота, все це і є Ківі-Ківі. А куди ви йдете? В країну діамантів? Ніколи не чув про таку. Можу показати вам місця, де дрімають крокодили і пирхають бегемоти: ось вони, тут, навколо вас! Але діаманти? Хто пустив таку плітку?

Ввечері на привалі лікар вийняв карту і задоволено відмітив червоною лінією пройдений шлях.

— Летимо мов на крилах. Днів за чотири будемо біля річки.

— Добре, якщо наші мотористи не піддалися алмазній гарячці і не накивали п'ятами, — озвався Брюггенсен. — А втім, аби масло та пальне, ми й без них доберемося.

Наступного дня загін Тіля вступив у задушливі, вологі джунглі. Тепер розминутися із шукачами, що поспішали в Ківі-Ківі, було неможливо. Тіль Брюггенсен і лікар настійливо радили їм повернутися назад, але, звичайно, ніхто не послухав.

Уже зовсім близько біля річки Брюггенсен натрапив на хворого, що тіпався в лихоманці.

Тіль нахилився до нього.

— Потгоф! — здивовано вигукнув фламандець. — Невже це ти, добрий віснику джунглів? Як же ти попав у цей тричі проклятий край?

— Ох, Тіль, старина! Невеселі мої справи! За плечима півсотні, а я то пішки, то на колесах усе міряв цю кляту країну від Ірунги до Стенлі-Пулу. Рік тому загубив два листи на Арувімі, і мене вигнали з роботи. А сталося це ось як. У джунглях почалася злива, мене схопив приступ малярії, а я був сам. Ти знаєш, Тіль, як бути самому в джунглях. Я розірвав сумку, пошматував листи, забруднив їх… Не розумів, де я, що роблю. Мов п'яний, приплентався до Ніонгори. Мені нічого не виплатили на лікування. «Іди собі з богом, — сказав поштовий комісар, — і не базікай про якусь там пенсію!» От і надумав я добути собі пенсію в болотах Ківі-Ківі, якщо тільки дійду туди! — Старий звів на Брюггенсена жалібний, благаючий погляд.

Той підкликав Массіньї.

— Зробіть для нього все, що у ваших силах. Це один з перших піонерів Конго, а тепер його вигнали на вулицю! Потгоф, ми заберемо тебе з собою, назад, у Леокін! Служитимеш у мене.

Хворий трохи підвівся, його обличчя, заросле сивою щетиною, освітила усмішка.

— Якщо Тіль сказав — значить, так і буде. На Тіля можна покластися.

Массіньї уважно оглянув хворого.

— Застаріла малярія, — сказав він. — Лікуванню не піддається. Полегшити муки — можна. Допомогти — важко! Вилікувати — неможливо. Візьмемо з собою, пане Брюггенсен!

Негри зробили з ковдр щось схоже на носилки, поклали в них Піта Потгофа і рушили далі.