Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

заставою, яка стала рідним домом, з оцими лісами, полонинами, де кожен кущ, кожна скеля, кожна стежка і камінь стали знайомими за роки, проведені на кордоні. Пробігли дні, скінчився час надстрокової, і знову не зміг старшина полишити заставу, скинути свого зеленого кашкета.

У пам’яті старшини постає ще один ранок, осінній, холодний. Тоді в лісі було помічено чужі сліди. Виявлено так, як десятки разів до цього.

Хтось обережний, хитрий залишив на землі неглибокі відбитки ніг, ледь помітні, невловимі для недосвідченого ока прикмети, що свідчили: тут пройшла людина, крадькома, ховаючись, як звір.

Не вперше робив Гейко таке відкриття. Але вперше за кілька років того ранку Гейко пішов по сліду чужака сам, бо підібраний Гейком у Гнилому Яру Аргон, що став у руках старшини службовим шукачем, раптом заскиглив, затоптався на місці, схилив голову, побрів убік і ліг під деревом, винувато відвернувшись від провідника. Аргон не просто втратив слід, ні. Гейко добре знав, як поводиться собака в таких випадках. Це було щось інше. І не хворість. Навіть не та безпорадність, коли вівчарка відчуває отруту, завбачливо розсипану по сліду рукою ворога. Гейко пильно подивився на Аргона і зрозумів: вірний друг відслужив службу. Як і два роки тому, лапи його були пружно-сталевими, як і раніше, ударом своїх грудей він міг збити з ніг людину, але нюх свій вівчарка втратила назавжди. Вже ніхто і нічим не міг зарадити Аргонові. До нього непомітно підкралася старість…

Спереду на узліссі вже виднів високий паркан військового містечка. Гейко поправив шапку, обсмикнув шинель і, насупивши брови, наче хтось міг прочитати його думки, попрямував до смугастого шлагбаума. Молодий солдат з розчервонілими на морозі щоками підкреслено уважно перевірив перепустку, відкозиряв старшині.

По той бік паркана було своє, невидиме зовні, життя. Солдати поралися біля вантажних машин, до цистерн під’їжджали і від’їжджали важкі бензовози, віддалік на плацу марширувало відділення.

За ворітьми під парканом походжали сторожові собаки. Вони бряжчали ланцюгами, грізно гарчали, поглядаючи на незнайомця.

Гейко кинув уздовж паркана швидкий погляд і завмер. Велика широкогруда вівчарка дивилася на нього маленькими, налитими люттю очима.

«Аргон! Невже не пізнає?» Ніби стверджуючи побоювання старшини, посаджений на ланцюг старий шукач ліниво звівся на лапи, вишкірив зуби, немов застерігав: «Не підходь!» Так він стояв кілька секунд, потім захвилювався, вдарив хвостом об сніг, в очах його промайнуло щось тепле, радісне. Вівчарка раптом рвонулася вперед, кинулася старшині на груди, тихо заскавчала, залащилась.

— Скучив, упізнав? Молодець, Аргон, молодець… — Гейко гладив його коротку руду шерсть, трусив за лапи, ухиляючись від шорсткого гарячого язика, тер перехоплену ремінним кільцем міцну шию Аргона.

До них підійшли солдати.

Низенький єфрейтор у хвацько зсунутій набакир шапці, обережно обходячи Аргона, промовив:

— Ач як крутить хвостом. Звір звіром, нікого до себе не підпускає, а тут, дивись… Чим ви його задобрили, товаришу старшина?

Гейко неприязно подивився на єфрейтора.

— Задобрив, кажеш? Ми з ним, щоб ти знав, сотні кілометрів пробігли поряд, він мені життя рятував не раз. Бачиш у нього цей шрам на голові? Підходь, не бійся. Аргон, тихо!

Єфрейтор ступив крок уперед, не наважуючись наблизитись до собаки, витяг шию. Солдати засміялися.

— Корольов, ану погладь, погладь цуцика!..

— Простягни йому палець.

Гейко показав на товстий рубець на грудях вівчарки.

— Це його один тип у сорок восьмому ножем полоснув… А ось на боці і біля вуха — сліди від куль. Впритул стріляли. Бандитські кулі мені призначалися…

З облич солдат зникли посмішки. Молоді хлопці в пропахлих машинним маслом бушлатах дивилися на вівчарку та її колишнього господаря з неприхованою цікавістю, чекали, що ж розповідатиме далі прикордонник. А Гейко мовчки струшував з шинелі сніг, не звертав уваги на солдатів.

— Як же вівчарка опинилася тут? — запитав єфрейтор.

— Відслужила своє, — серйозно сказав старшина.

— А ви, товаришу старшина, тепер іншого собаку-шукача маєте чи як? — єфрейторові, видно, хотілося продовжити розмову.

Гейко ствердно кивнув головою, ласкаво поплескав Аргона по шиї, дав йому грудочку цукру і попрямував до казарм.

За деревами стояли танки. Присадкуваті, теж вкриті інеєм, і тому непомітні здаля, грізні машини виструнчилися вряд, сторожко націлившись стволами.

— Кінчай перекур! — голосно пролунало в морозному повітрі, і в ту ж мить біля машин заснували люди в ребристих шоломах.

Солдати, які щойно розмовляли з Гейком, обганяючи його, наввипередки побігли на плац. Знову загуркотіли мотори.

Відшукавши свого давнього знайомого сержанта-радиста, що другий рік служив тут, у військовому містечку танкістів, поговоривши з ним хвилин десять про те про се, Гейко розпрощався і вийшов за ворота.

Він був задоволений. Давно збирався подивитись, як живеться Аргонові на новому місці, та все щось перешкоджало.

Власне, навряд чи вдалося б і цього дня навідатись до Аргона, якби не ялинкові прикраси для підшефних. Застава давно дружить із школою-семирічкою сусіднього села Горошків. Почалася ця дружба ще з того часу, коли старшина прикордонник Іван Павлович Кузьмін скинув сіру шинель та зелений кашкет і став у горошківській школі директором, взявши з друзів слово, що вони не забудуть старого солдата у відставці», допоможуть йому у цивільних справах.

І прикордонники допомогли. Полагодили напіврозвалене, запущене за роки фашистської окупації приміщення школи, виклали печі, засклили вікна, своїми руками виготовили зо два десятки столів, що на перших порах замінили дітям парти, дістали дещо для фізкабінету, завезли і напиляли на зиму дров…

Коли настав перший післявоєнний Новий рік, на заставу завітала піонерська делегація. Школярі запрошували шефів до себе на ялинку.

Бійці прийшли і принесли пишне зелене деревце з маленькими шишками, встановили його в просторому класі і разом з малюками прикрашали ялинку вирізаними з картону та кольорового паперу зайцями, лисичками, зірочками, прапорцями.