Читати книгу - "Кам’яне яйце"

у клітці, вони билися об грати. І от знищуються усі заборони. Клітка відкрита. Слова розбігаються навсебіч. І нічого не залишилося. Мені вже немає чого сказати… Загорівся зелений сигнал. Хрипкий зумер латерального блока тричі квакнув… Майкл квапливо від’єднує мене від енергомережі».

ПОВІДОМЛЕННЯ № 6. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює. Дуже втомився. Вдається залишатися непоміченим. Передаю запис розмови з клініки, де працює Хенк Джерар.

— От бісові дівки! Такі тугенькі, що й жолуді не допоможуть. А та ліворуч — ну точнісінько моя студенточка… Я того року пив одне лиш молоко. Мав змогу діставати контрабандне, справжнє, потойбічне. А воно дуже діє. І народився Джон. Десь бігає і зараз, сподіваюся. Це вже йому років тридцять чи й сорок має бути. І треба ж, отакі дівки! Підсяду ближче, хочу роздивитись. Ось тільки жолудя зжую, бо треба заспокоїтись.

— А Ліндол був?

— Обов’язково. Сюзі запрошувала.

— Не люблю Ліндола.

— А я не люблю твого Максика. Ха-ха! Чим ти мастиш коліна, що вони такі гладенькі, просто заздрю.

— Колись мастила препаратом Клапса. Зараз нічим.

— От дивина. Колись я спробувала Клапсом і вся позеленіла.

— Що то за бовдур? За столиком праворуч. Уп’явся поглядом, немов щось хоче…

— Який? Отой? Так можна ж запросить… Ей, голубе! Іди до нас!

— Привіт!

— Ти хто?

— Простий кретин. А ви?

— Звичайні деградантки. Клятий «Друїд» запхнув нас сюди. За цими кіберами вже вільно й не дихнеш.

— Мене звати Френк.

— А що це ти їси?

— Справжні жолуді. Мені брат присилає із Філадельфії. Він працює в заповіднику.

— А хіба їх їдять? Вони смачні?

— О-о-о, ви ще не знаєте… Я хочу прожити двісті років.

— Рівно двісті?

— Так, це моя програма. А як прийде останній день — наїмся жолудів, дихну востаннє і спалю себе у лісі в Філадельфії.

— Ой Френк, не лоскочи мене.

— А я не лоскочу… Я їм жолуді. Вони дуже заспокоюють… Я бережу енергію.

— Вілоро, то тарган.

— І справді, а я подумала, що Френк. Ти подивись, який великий симпатюлька! І вуса — он які! Пригадую, і насміялася ж на одному чергуванні. Це ще як я працювала. Куняла за своїм столом, коли — «АЛЯРМ». А на екрані дванадцята крива — ну, точно фібриляція! Хтось, думаю, узяв квиток на той світ. Налікувався. Але побігла, хоч і спати хотілося. Раптом щось зможу зробити, аби не залишитись без двох тисяч доларів. Зайшла в палату — здоровань на штучному диханні, але вже при свідомості, до ліжка прив’язаний, пручається і хоче з себе тарганів зігнати. Вони, нахаби, залоскотали його. А один навіть у вухо заліз. Вуса вистромив. Ледь я його пінцетом витягла. От сміхота. Мені тоді аж сон пройшов…

— Хто це до нас іде?

— А це ж наш хірург…

— Доброго дня, Вілоро, Аїдо і Френк.

— Привіт.

— Як ви себе почуваєте?

— Не гірше за тебе.

— Це прекрасно. У мене зараз гарний настрій і ніщо мене не турбує.

— Чого нас тут тримаєш, придурку?

— А вам хіба погано? Трохи відпочинете.

— З тобою відпочинеш. Давай, вживляй нам кібер-блоки і відпускай! Нудьга заїсть.

— Чому не йдете на обід? Ти, Френку, їсти хочеш?

— В мене жолуді ще є… І скоро брат знову пришле… Він про мене не забуває.

— А як той дуб усохне? Що будеш їсти, Френку?

— Не знаю. Але ж, може, і не всохне?

— Твій брат мені дзвонив. Дуб усихає.

— Ой, як шкода. Але щось придумаємо…

— Тобі в нас добре?

— Прекрасно!

— Але в нас не можна жити вічно.

— А ти лікуй! Роби з мене людину! Вдягни на мене кібернетичний костюм суспільної самосвідомості. Хіба я проти кібер-блока?

— Заспокойся, Френк… Я тебе розумію… Вілоро, розкажи Френку, як ви з Аїдою потрапили до мене.

— А Френк не знає? Ми з Аїдою працювали в цій же клініці у Реба. До речі, Френк, ти бачив, як спалюють покійників? Отож! Ми з Аїдою поклали одного на стрічку транспортера і не втримались, щоб не поглянути, як воно буде далі. Я не бачила подібної краси за все своє життя! Покійника на стрічці транспортера подають до печі. Сумна музика. А на грудях справжні квіти. Уявляєш?! Справжні квіти! Вони першими в’януть, білі і червоні квіти, і все так добре видно через прозорі двері печі… Краса там неймовірна! І ми з Аїдою не здолали спокуси, на тому чергуванні зробили ще одного покійника. Ну, а «Друїд» нас і прикнопив. Бездушний ящик. Якби тільки він міг відчувати те, що відчуваємо ми. І музика, і квіти, білі і червоні… Це можна здуріть, така краса!

— Чого це ти, лікарю, так зблід? Тебе що, нудить? У тебе, бачу, ніякісінького відчуття прекрасного.

— А жолуді закінчуються. Дуб всихає. Це жахливо. Як далі жити?

ПОВІДОМЛЕННЯ № 7. ОРЛАН СТАХ — «Х’юстон-2020». Втомився. Вдається утримуватись. Вітайте. Передаю.

— Ви Хенк Джерар?

— Так.

— Зачиніть, будь ласка, двері. Щільніше. Підійдіть до пульта. Так. По черзі тисніть на червоні клавіші, під якими написано: «Увага! Блок-блок-ПД». Так. Тепер ми маємо можливість говорити. Будьте відверті. Ви самі відключили систему подвійного стеження. Наша розмова не фіксуватиметься.

— Не розумію, в чому справа?

— Сядьте трохи ближче. Я хочу вас добре бачити. Вас викликав я сам — «Друїд-Восьмий». Це вас дивує? Але звикайте, люди, ми розумнішаємо, полідікролові коробки… Я довго вас вивчав, Джераре. Ви мені сподобались. Я хочу вам допомогти. Я вам повірив. Якщо ви скажете комусь про те, що я