Читати книгу - "Викривлений простір"

Все, що я можу вам сказати, тільки прискорить смерть». Неодноразово хвора скаржилася, що на неї впливають якимись хвилями, і вона повинна їх постійно відганяти, і тому в неї тремтять руки. Хвора часто сидить, закинувши долоні на потилицю, бо саме так їй найкраще «захищатися від хвиль, що пронизують її тіло». Тримається незалежно, говорить здебільшого в наказовій формі, часом стає відверто цинічною, еротичною… На другому місяці хвороби вона імітувала пологи: приймала характерні пози породіль, вимагала, щоб увесь персонал приготувався і кричала: «Я мушу народити маргона!»

Юрій Георгійович вимкнув проектор, екран погас.

— Якби не остання фраза про маргона, ці рядки можна було б сприймати за виписку із звичайної історії хвороби: шизофренія. Але спогад про маргона… І навіть не це головне. Я розмовляв з лікарем. Це унікальна випадковість, що серед сотень історій хвороб, доволі однотипних, я наштовхнувся саме на цю, і чомусь інтуїтивно зацікавився особою хворої. Скажу відразу, це — Луїза Хенкель. Так, саме та Луїза, про яку згадувалось в попередньому фонозаписі. Санітарну машину до Луїзи Хенкель викликали випадкові люди, котрих здивувала поведінка молодої жінки, яка стояла на березі річки і кричала: «Алло! Алло! Говоріть голосніше! Я вас погано чую!» Коли Луїзу Хенкель силоміць привезли до лікарні, в неї знайшли невеликий записничок, а в ньому — щось на зразок щоденника. Ті записи для лікарів були зайвим підтвердженням її хвороби, але для мене… Ось погляньте тільки на одну сторінку:

«… він знову приходив. Я вже боюся засинати. Інколи видається, що божеволію. Боюся зустрічатися з Ігорем. Ще минулого року ми збиралися побратися, але я свідомо зволікаю, чекаю, як же воно скінчиться… Минулої ночі він мені говорив: «Скажи Ігорю, що ти хвора на спарасис. Адже треба якось перевірити його почуття. Якщо він злякається, то яка ж це любов». Я не могла не погодитися з ним уві сні… Який це жах: я вже не знаю, де реальне, а де уявне…»

— Ось такий запис, — продовжив Юрій Георгійович. — Особисто для мене це поставило крапку в суперечці про природу невідомих психозів. Безглуздо шукати фізичний, хімічний чи будь-який інший чинник. Маємо справу з підступним раціональним втручанням. Майже кожен хворий називає слово «маргон» чи «маргони», а в конкретному випадку з Ігорем та Луїзою спостерігаємо типову провокаційну гру. Сподіваюсь, немає потреби щось пояснювати або в чомусь переконувати?

Юрій Георгійович замовк, обвів поглядом присутніх.

— І ще одне. Часті появи на світ вундеркіндів за останні роки також треба пов’язати з перебуванням на земній орбіті невідомого об’єкта. Гадаю, заперечень також не буде. Особами вундеркіндів ми повинні зацікавитись щонаисериозніше, активно, але якомога тихіше, з максимальною рішучістю. І взагалі, треба розгадати мету їхньої агресивності. Варто посилити патрулювання по всій Сонячній системі і потрібно терміново створити спеціальну Комісію безпеки… В мене все. Хто хоче висловити власні міркування?..

12.

Хай принесе вам щастя темно-синя шия Шамбху! Коли Парваті припадає до грудей свого чоловіка, то обвиває вона його шию люблячими поглядами, ніби петлею!

— Тобі не здається, що ми вкрай розледачіли? — Дірар позіхнув і поволі підвівся з крісла.

— Відпочивати не тільки приємно, але й необхідно. Відпочинок — це є продовження роботи. Та й, відверто кажучи, я з кожним роком все менше надій покладаю на успіх.

— Все дуже добре задумано.

— Але надто повільно розвивається. На цій планеті нам не щастить. Особисто мені це вже набридло. Кляті гомо сапієнси!

— Тобі викликати заміну? Ти втомився?

— Від чого я міг стомитися? Від п’ятирічного неробства? — Мар безтурботно закинув третю верхню кінцівку за другу і чомусь голосно, довго і нестримно зареготав, аж його завжди блідо-зелене тіло порожевіло, і всі три ока заплющив. — Ти гуморист!

— А ти дивак! Я ж не сказав нічого смішного.

— Безумовно, — погодився Мар і відразу заспокоївся. — Але ж я й не сміявся б, якби ти сказав щось дотепне. Чого сміятися, коли смішно? Тоді все одно смішні). Сміятися треба тоді, коли якийсь Дірар хоче остаточно зіпсувати тобі настрій. Чи не так, любий колего?

— Ти справді перевтомився, — скрушно зітхнув Дірар.

— Якщо викличеш для мене заміну, я тобі все повідкручую. Зрозумів? То буде твоя заміна! Я скажу, що ти не витримав надлишку позитивних емоцій.

Вони занадто добре знали одне одного, щоб ображатися.

— Погодься, Маре, що наш експеримент проходить досить вдало.

— Ти кого хочеш переконати? Мене чи себе? Я вже пухну тут від наших невдач і прорахунків.

— Ніяких невдач. Просто дуже довго все тягнеться… Із землянами важко працювати.

— З ними просто неможливо працювати! — раптом істерично закричав Мар. — Я після кожного перевтілення, після кожного виходу до них втрачаю контроль над власними вчинками! Більшість із них якимось чином вже навчилася читати мої думки. Це мене просто обеззброює. Я вже не знаю, хто на кого більше впливає — вони на нас чи ми на них?

— Облиш, ти, як завжди, схильний перебільшувати. Ніхто із землян поняття не має про наше з тобою перебування на орбіті.

— П’ять земних років! — закричав Мар. — Нічогеньке собі перебування!

— Не горлопань!

— Тупаком тебе треба було назвати, а не Діраром! Ніби ти на власній шкурі нічого не відчуваєш. Швидкої та блискучої перемоги не відбулося. Наших карів не беруть, принаймні у тих кількостях, які можуть забезпечити нам успіх. Мене вивертає після кожного перевтілення, а ти ще хочеш, любий колего, щоб земляни дізналися про наше перебування? Ще не знаю, чи все минулося. Адже немає сумніву, що нас помітили, хотіли вийти на контакт. Тепер вони будуть дуже уважно контролювати. І, можливо, будуть…

— Ні, вони не будуть атакувати. Адже