Читати книгу - "Знайти і затримати"

тітки він не бачив. У нас з'явився шанс затримати його, бо приміський поїзд проходив через станцію аж під вечір.

— Молодець, Арсене, що згадав, — похвалив мене Яків.

Я пам'ятав з розповіді Марини мовлене Шакулою прізвисько Чмих, яке він згадав за цікавих обставин: мовляв, у Чмиха є знайомий з «Волгою». Чмих і «Волга». Чмих — колишній однокласник дільничного інспектора Загати. Я з ним здибався, коли розшукував Хрипливого. Нарешті виткнувся кінчик ниточки з клубочка. Зв'язок Шакули із Чмихом не випадковий. Тепер треба знайти Чмича. Коли б знати його справжнє прізвище, то це була б справа кількох хвилин. Справжнє прізвище… Може, серед паперів Загати?

— Слухай, Марино, а де живуть Клава, Максим і Юрій? — запитав я.

— Не знаю… Клава у гуртожитку будівельників, — знічено відповіла.

— Хіба ти не завезла Клаву до гуртожитку?

— Ні, вона пішла через товарну станцію.

— А Юрій? Де Юрій?

— Юра? — Марина розгублено оглянулась, ніби Юра десь ховався тут поблизу. — Він… ми… ми…

Тітка відірвала погляд од сковороди й здивовано втупилась у Марину, що звелася з-за столу, й знервовано зчепила пальці.

— Він поїхав із вами? — допитувався Яків.

Марина злякано похитала головою.

— І ви залишили його в лісі з отими? — недовірливо, сторопіло дивилася на Марину тітка. — Як же це трапилось?

— Як? Як?! — Марина рвучко затулила долонями лице й захиталася. — Що ми наробили?… Юра… А він же без окулярів…

— У лісі ми його не зустріли, — сказав я.

— Боже, оставили… — вражено прошепотіла тітка. — Марино… Може, вони його…

Навряд, щоб грабіжники щось заподіяли Юркові, безпомічному без окулярів. Мабуть, він заблукав у лісі. Переслідувати бандитів чи стежити за ними, а тим паче затримати він аж ніяк не міг. Але щоб кинути напризволяще свого товариша… Та я не осуджував дівчат. У тій ситуації вони чинили хоч якийсь опір бандитам. Гидко, звичайно, поводився Максим.

— Що нам буде? Мене судитимуть? — запитала Марина.

— Ні, виступите на суді як свідки, — заспокоїв її і подумав, що для них суд — власна совість. — Чому ти відразу не заявила в міліцію? І чому так довго їхала з лісу?

— Не… не встигла. Ми з Клавою перекинулись, довго не заводився моторолер.

— Авжеж, товаришу, вона тільки що приїхала, — заступилася за племінницю тітка. — Опам'яталася б і заявила.

Можливо. А Клава з Максимом досі мовчали. Невже Клаві бракувало духу? Чи ще не одійшла від переляку? Власне, Клава опинилася між двома берегами — обов'язком і почуттями до батька своєї дитини. Я міг лише уявити собі її душевний стан.

Ми вирішили навідатися на станцію Партизанська.

— Назвіть прізвища своїх знайомих, — попросив Марину Пазов.

— Не знаю. Тільки Юри — Коренюк.

— Поїхали з нами, — сказав я.

— Куди ви її забираєте? — Тітка злякано вхопила племінницю за руку, мов не пускала. — Куди? Вона ж нічого…

— Не хвилюйтесь, Євдокіє Тарасівно, — заспокоїв її. — Вона скоро повернеться.

Марина стомленою ходою пленталась позаду нас. Тітка провела її до хвіртки й дивилася услід. Наш запилюжений «газик» стояв біля водогінної колонки, і перед його радіатором з труби капала вода. Він мені видавався живою істотою, яку доймали спрага і серпнева спека. Сержант Микола Бунчук і дільничний інспектор сиділи на лавці під парканом, над яким звисало гілля з білим паливом, і хрумтіли яблуками. Старший лейтенант простяг нам по яблуку.

— Пригощайтесь.

Я із задоволенням вкусив соковите яблуко, яке запахло мені рідною домівкою. Ми перезирнулися з сержантом, і я зрозумів, що не було ніяких новин. Пазов відчинив дверцята. Микола з цікавістю поглядав на Жалинську.

— Сідай, Марино, — запросив пригнічену дівчину до машини. — А ви, інспекторе, пильнуйте. Саме з цього боку вони спробують проскочити у місто.

— Я в курсі, — сказав старший лейтенант. — Нас уже попередили. Двоє їх. Ось і фото одного, — дістав з нагрудної кишені фотокартку. — Надивився, аж стоїть перед очима.

Оперативно діють мої колеги, відзначив я, розглядаючи картку: крупне, м'язисте, широкоскуле лице з чубчиком над лобом, маленькі безвиразні очі й тонкі губи. Я відразу здогадався, хто на фото. І, щоб пересвідчитись, показав Марині. Вона зблідла, мимоволі потяглася рукою до коси, торкнулася підрізаного волосся й відсмикнула руку.

— Шакула… — прошепотіла. — Він.

Такі фотокартки вже мали всі працівники міліції. Шляхи з області грабіжникам перекриті. Клаву, Юрія й Максима розшукати неважко: варто переглянути з Мариною документи абітурієнтів, як вона впізнає своїх товаришів. Але те пізніше. Мені з голови не виходив Чмих.

— Давай, Миколо, на станцію Партизанська, — наказав йому.

— А чого туди? — стривожилась Марина.

— Надіємось на одну зустріч, — відповів я ухильно. — А потім пошукаємо Юрія.

Ми розвернулись і виїхали на Снігурівську трасу. Щось довгенько це находили адреси власників «Волг». Напевне, Скорич і Махов прискіпливо займалися їх відбором, щоб опісля менше гаяти часу. І Шакула теж говорив про машину у Чмихового знайомого. Можливо, між ними і вбитим Ричком існував якийсь зв'язок. Можливо. Яке ж прізвище у Чмиха? І я досі не розшифрував значення написаного Загатою слова «ЦИБУ» на сірниковій коробці. ЦИБУ…

Вдруге згадав свої відвідини дільниці й розмову з лейтенантом. Я тоді попросив його розповісти про Чмиха. Він сказав, що підозрюваний 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, ніде не затримувався на роботі через пиятику і прогули. Здається, ще назвав його справжнє прізвище та ім'я. Прізвище та ім'я… Ім'я — Петро. Еге, Петро.

Мою увагу привернув пост ДАІ. Працівники інспекції перевіряли пасажирів рейсового автобуса, що прямував до міста. Бунчук махнув хлопцям рукою.

Марина дивилася в той бік, де почався ліс, мов сподівалася когось помітити поміж деревами. Очевидно, Юрія. А я думав, що саме в лісі ховалися злочинці, і коли б прочесати його, то обов'язково їх би знайшли. Може бути, що вони десь зачаїлися на