Читати книгу - "Зневажаючи закон"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 53
Перейти на сторінку:
можу зізнатися: інколи мені кортіло вбити того чоловіка. Звільнитися від нього. Але він наче це відчував, бо жодного разу не дав мені ані найменшої змоги для такого вчинку. Час від часу телефонував, визначав умови. Потім ми зустрічалися, завжди ввечері, завжди на околицях міста. Він з'являвся зненацька, я ніколи не міг зорієнтуватися, з якого боку він з'явиться, — цей пройдисвіт наче виникав із стіни або з дерева в парку. І завжди в темних окулярах — вони майже затуляли його обличчя. Пакунок з наркотиками він брав у мене лівою рукою, бо в правій тримав пістолет. Потім зникав. Я нічого не міг удіяти.

— І тоді ви наважились на самогубство?

— Нервова система не витримала. В кооперативі могли мене викрити будь-якої миті, при першій же перевірці.

— Невже ви не подумали про дружину? Хотіли кинути її напризволяще?

Завадовський мовчки схилив голову, щоб не відповідати.

— Чи озивався якось шантажист після вашої спроби самогубства?

— Гадаю, ні.

— Що означає «гадаю»?

— Ну, я ж спочатку хворів, утратив був пам'ять. Потім мене перевезли до в'язничної лікарні. В усякому разі дружина не казала мені про якісь дзвінки або листи.

— Чи знає тепер ваша дружина, чому ви вдалися до самогубства?

— Почасти. Про те, що я взяв оті препарати, знає, про шантаж — ні. Ну й про диплом… також не знає.

Підвівши голову, він благально поглянув на прокурора:

— Дуже прошу, не кажіть їй нічого! Хай мене судять, я відповідатиму за крадіжку й шахрайство… Ну й нехай, я відсиджу і повернусь.

Бялецький обурився:

— Пане Завадовський, як ви собі це уявляєте?! У нас із вами тут не приватна розмова, ви складаєте зізнання, а я зобов'язаний на їхній підставі написати акт обвинувачення! Я повинен згадати і про шантаж, і про фальшивий диплом. — Він кинув неприхильний погляд на колишнього інспектора й додав: — Треба було думати ще тоді, як ви купували цей диплом. Тисячі людей здобувають вищу освіту, але коштом кількох важких років навчання. А ви хотіли все відразу, та ще й без клопотів — за гроші. Ось тоді й треба було подумати, що це може мати фатальні наслідки…

Казимир озвався лише через десять днів, наприкінці червня. Він зателефонував увечері, розмовляв пошепки, спитав, чи Моніка сама, тоді призначив їй побачення в кафе «Європейське». Жінка погодилась не вагаючись.

Після спроби з'ясувати, хто такий магістр Вацлав Бо-рейко з вулиці Крайової, Моніка й Казимир не бачилися. Вона була вкрай обурена, що коханець не повірив у її драматичну оповідь, і вирішила порвати з ним. Але вже за тиждень пожалкувала. Чоловік без упину їздив у відрядження, вона цілоденно нудилася вдома сама-самісінька й відчувала себе нещасною. Намагалася знайти цікаву компанію, але марно. Гарні чоловіки з автомобілями й напханими гаманцями дивились на неї байдуже або й зовсім не помічали. Вони втішалися товариством набагато молодших за неї дівчат, що мали стрункі фігури, довжелезні ноги й розпущене золотаве волосся.

Моніка дивилася на них із заздрістю, сумом і гіркотою. Тому дзвінок Казимира подіяв на неї, як труба на кавалерійського коня. Моніка блискавично перевдяглася, старанно наклала косметику, й за двадцять хвилин «вольво» ніс уже її до кафе. Казик не повинен довго чекати на неї — ану ж передумає?

Казик сидів у самому кутку залу. Побачивши Моніку, він підвівся, відсунув стільця й привітав її дуже вишуканою й чемною усмішкою, яку так добре знала Моніка. Вона помітила — на нього звернули увагу кілька жінок. Від цього вона розквітла, наче помолодшала років на десять або й п'ятнадцять. Біс із ними, сорока роками, вона знову знайшла свого хлопця, що займатиметься тільки нею — і ніким іншим!

— Ти отримала негативи? — спитав Казик, коли вони вже сиділи за столом.

— Через два дні після того… Ну, як відвезла гроші туди… на Крайову. Прийшли шість негативів, два знімки й картка. — Моніка розсміялася; в ту мить зміст картки її обурив, але тепер до неї знову повернувся чудовий настрій, тож і той напис видавався кумедним.

— І що ж там було написано?

— О, він написав: «Люба пані Моніко, може, ми колись зустрінемось й ви дозволите поцілувати вашу чарівну ручку!»

Казимир насупився.

— От нахаба! — гримнув він. — Сподіваюсь, більше не озветься…

— А що в тебе? Сплатив другий внесок?

— Так. Кілька днів тому я дістав листа. Той знову зажадав двадцять тисяч.

— Куди їх треба було відвезти?

— Як і першого разу, я поклав їх під лавку у Вілянуві. Той змінив тільки час — довелося їхати туди опівночі. Скажу відверто, я насилу дістав гроші, щоб… — він урвав і збентежено поглянув на Моніку.

— Невже вкрав? — розреготалася вона, задоволена його розгубленістю.

— Та виходить… — скрушно визнав він. — Узяв з домашнього сейфа, що в розпорядженні Данути. Розумієш, вона там тримає гроші на закупки для бару. Загалом у касі було тисяч вісімдесят, але я взяв лише двадцять. А ключі… я витяг їх серед ночі з сумочки, коли Данута вже спала. І знаєш, спала так міцно, що й не почула.

— Ти ризикуєш, любчику, — зауважила Моніка. — А що було б, коли вона перелічила касу?

— Нічого, — знизав він плечима. — Вона знає, що ключів од сейфа в мене нема, то й звинувачувати мене не стала. Мені вдалося її переконати, що вона помилилась у підрахунках.

— Повірила?

— Гадаю, так. А зрештою, — зневажливо махнув рукою Казик, — бар має такий великий оборот, що для неї двадцять тисяч — дрібничка. Чистий прибуток за якихось два дні.

— Ти не перебільшуєш? — здивувалась Моніка.

— Ні. — Раптом Казик спохмурнів. — У мене дуже грошовита дружина. Це я нічого не маю — ну, хіба що комісійні за посередництво від продажу якоїсь ділянки чи дачі. Зараз дехто намагається якнайшвидше позбутися такого майна, бо контроль наступає їм на п'яти. — Казик презирливо розсміявся. — Тоді я й виготовлюю для них різні

1 ... 20 21 22 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зневажаючи закон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зневажаючи закон"