Читати книгу - "Порт у тумані"

пішла, він рушив далі, зовсім нечутно піднявся по сходах.

Мер, як і доти, сидів у кріслі, простягнувши ноги. Поруч було накрито столик для кави. Навпроти розвалився Луї-Здоровило.

А між ними на дошці були розставлені шашки.

Колишній каторжник посунув уперед шашку й гарикнув:

— Ваш хід!

А мер, нетерпляче поглядаючи на служницю, яка забарилася, шукаючи люльку, промовив:

— Отже, ви бачите, що люльки немає?.. Передайте комісарові, що він, мабуть, загубив її деінде!.. Ваш хід, Луї…

А Луї озвався фамільярно, самовпевнено:

— Зараз, Маргарито, подайте нам чогось випити!

Розділ VII
ДИРИГЕНТ

Коли Мегре вийшов з вілли, Люка одразу ж зрозумів, що тепер буде сутужніше: комісар був у найгіршому гуморі. Застиглими очима дивився кудись і ніби нічого не бачив.

— Не знайшов його?

— Гадаю, не варто завдавати собі клопоту. Краще було б влаштувати облогу. Інакше не спіймати людину, що ховається в дюнах.

Мегре застібнув пальто до самого коміра, засунув руки в кишені й замислено гриз мундштук люльки.

— Онде бачиш просвіт між портьєрами? — спитав він, показуючи на вікно кабінету. — А отам, дивись, невисокий мур, якраз навпроти. Отже, мені здається, коли ти станеш на мур, то побачиш усе, що діється в кімнаті.

Люка був майже такий огрядний, як і комісар, хоч і менший на зріст. Він зітхнув і видряпався на мур. Спочатку зиркнув навкруг, аби впевнитись, що поблизу нікого немає.

Запала ніч, а з нею здійнявся вітер — вітер з відкритого моря. Він дедалі міцнішав і вже хитав дерева.

— Що ти там бачиш?

— Тут низькувато, якби було вище хоч на п'ятнадцять-двадцять сантиметрів,

Без зайвих слів Мегре попрямував до купи каміння біля дороги і взяв кілька уламків граніту.

— Спробуй.

— Тепер бачу край столу, та людей — поки ні…

Комісар знову пішов по каміння.

— Отепер те, що треба! Вони грають у шашки. Служниця несе склянки. Вони парують, і я б заклався, що це ґроґ.

— Стій там!

І Мегре почав ходити туди й назад уздовж дороги. Метрів за сто була «Флотська закусочна», трохи далі — порт. Проїхала вантажівка пекаря. Комісар ледь не зупинив його, щоб перевірити, чи не ховається там хтось, але передумав і тільки знизав плечима.

Бувають поліцейські операції, дуже нескладні на перший погляд, але насправді практично неможливі. Наприклад, розшукати людину, котра раптом наче провалилася крізь землю там, за віллою мера! Шукати цю людину серед дюн, на пляжі, в порту, в селищі? Перетяти їй всі шляхи? Для цього замало двадцяти жандармів. А якщо це до того ж розумний чоловік, він всеодно прослизне.

Комісар повернувся до Люка, який так і стояв на мурі в дуже незручній позі.

— Що вони там роблять?

— Весь час грають.

— А чи розмовляють?

— Навіть рота не розтуляють. Каторжник поклав обидва лікті на стіл і допиває вже третій ґроґ.

Минуло ще чверть години, з боку дороги можна було розібрати слабкий дзвінок. Люка покликав комісара.

— Дзвонить телефон. Мер хоче піти туди, але Луї-Здоровило сам бере трубку.

Почути, що він говорив, було неможливо. Єдине, в чому була певність, — Луї-Здоровило виглядав задоволеним.

— Розмову закінчено?

— Ага. Тепер знову грають.

— Стій там!

І Мегре пішов до закусочної. Як завжди увечері, там сиділо кілька гравців у карти: картярі запросили комісара випити з ними.

— Тільки не зараз. Де тут телефон, мадемуазель?

Телефон висів у кухні на стіні. Стара служниця чистила рибу.

— Алло! Це поштова контора в Уїстреамі? Говорять з поліції! Скажіть, будь ласка, звідки викликали по телефону мера?

— З Кана, пане.

— Який номер у Кані?

— 122… Це телефон «Вокзального кафе»…

— Дякую…

Досить довго комісар стояв посеред закусочної й не бачив нічого навколо.

— Кан за дванадцять кілометрів звідси… — нарешті пробурмотів Мегре.

— За тринадцять! — поправив його капітан Делькур, заходячи до залу. — Як воно діла, комісаре?

Мегре не чув нічого.

— … А це близько півгодини на велосипеді…

Тут комісар пригадав, що робітники шлюзу, які майже всі жили в селищі, приїздили до порту на велосипедах, а потім залишали їх на цілий день біля закусочної.

— Прошу перевірити, чи не бракує чийогось велосипеда.

І тут наче хтось надав руху складному механізмові. Тепер мозок Мегре працював злагоджено, як система зубчатих коліщаток, причому якесь із них якнайточніше зачіпляло кожним зубцем ту чи іншу подію.

— Бісова душа! Нема мого велосипеда…

Мегре не здивувався, ні про що не розпитував. Повернувся до кухні й схопив трубку:

— Дайте мені Кан… Так… Дякую… Так… Алло!.. Головний комісаріат поліції? Говорить комісар Мегре з кримінальної поліції. Чи буде ще поїзд до Парижа?.. Отже, ви кажете, жодного до одинадцятої години?.. Ні… Слухайте… Будьте ласкаві записати: «Перше. Пересвідчитися, чи пані Гранмезон… Так, дружина арматора… і справді поїхала автомашиною до Парижа. Друге. Дізнатися, чи якийсь незнайомий не з'являвся в конторі або вдома у Гранмезонів… Так, це легко! Але ще не все. Записуєте? Третє. Обійти всі гаражі міста… Скільки їх є? Щось із двадцять?.. Стривайте! Йдеться лише про ті, що здають машини напрокат… Гаразд! Треба зібрати всі можливі відомості про суб'єкта, який міг найняти машину з шофером чи без шофера для поїздки до Парижа… Або купив машину з інших рук… Алло! Та почекайте ж, біс його забирай!.. Не виключено, що суб'єкт кинув велосипед у Кані…»

— Так, це все!.. Чи маєте ви досить грошей,