Читати книгу - "Обережно, діти!"

із Софійкою: якщо в неї погана оцінка – вона часто прибирає за мене, а я не кажу татові, де вона ховає щоденник.

Тепер буде все по-іншому. Зі мною погоджується навіть мама.

Машина зупинилася біля самісіньких воріт. Тато відкрив хвіртку, і ми зайшли на подвір’я. Дідусь із бабусею живуть в одноповерховому будиночку, обсадженому деревами. У них великий сад і велике подвір’я. Навіть собача будка є.

– Не бійся. У ній нема собаки, – погладив мене по голові тато.

Хто їм сказав, що я боюся!

На подвір’ї під деревом сидить дід Мартин із кашкетом на чолі та окулярах на носі. В руках тримає товсту голку і черевик.

– Дай Боже здоров’я, тату, – вітається якось дивно тато.

Дід підводиться, кладе на стілець черевик і голку.

– Дай Боже здоров’я, сину. Я от виглядаю-виглядаю. Бачу, вас нема, то й вирішив трохи черевики полатати. Зачекай, стару покличу. Стара! Дмитро приїхав.

На подвір’я вибігла маленька кругленька бабка, замотана в хустку. З-під хустки виглядали дрібні кучерики.

– Нарешті! – промовила бабуся і кинулася до мене. Я не встиг пояснити їй, що не люблю, коли мене цілують чужі. – То це Марко?

Хіба я схожий на Софійку?

– Проходьте, не стійте в порозі, – припросив нас дід.

У хаті пахло варениками. Іноді в нас також так пахне. Мені зовсім не хотілося їсти. І витрачати час теж. Це тільки Бодько не шкодує часу на їжу.

– Не хочу їсти, – прошепотів я мамі на вухо.

– Мусиш, – притулила мама палець до рота.

Я мусив мовчати. Невже у всіх куточках землі однакові закони?

Поки бабуся доварювала вареники, я трохи оглянувся. Подвір’я було справді велике. З обох боків – дерев’яні загорожі, за якими – такі ж будинки, як і в діда. За будинком – сад, а під вікном – яблуня. Я впізнав її через маленькі зелені яблучка.

А може, це зелений сорт черешень?

Я вперше в житті мав залишитися в селі, уявляєте? Тато сказав, що я тут – як на сьомому небі, хоча я не знаю, як виглядає те сьоме небо. Тут повітря пахне, як у парку. Бачив би мене тепер Бодько! Краще не треба! Він би відразу почав хвалитися, що його тато може купити ще краще село. Як я виросту, обов’язково буду бухгалтером і також куплю собі село. Таке, як це.

Краще б мене бачив Стас: він би не заздрив. Або ще краще – Нелька. З нею добре лазити по деревах.

Де ви, друзяки? Я вже був готовий іти на пошуки нових друзів, якби не бабуся. У жінок завжди хибна уява про чоловічі наміри.

– Відпочинь з дороги. З’їж вареників, поспи, а завтра я допоможу тобі знайти друзів, – направляла мої думки в інший бік бабуся.

Мені зовсім не хотілося відпочивати. За вікном почало темніти. Небо засипали зорі. Місяця я не бачив. Він, певно, ще не викотився. Бабуся постелила мені на великому ліжку у «великій хаті». Так вона називає вітальню. Я ліг під прохолодну ковдру і ніяк не міг заснути. Весь час повертався з боку на бік і виглядав з-під ковдри, чи є хтось у кімнаті. Скрипнули двері. Я навіть розтулив долонями вуха, щоб впізнати, чиї це кроки. Мама прилягла поруч. Я пригорнувся до неї так міцно, що аж важко було дихати. Мені відразу запахло домом. Я більше не повертався з боку на бік.

Я не помітив, що вже зійшло сонце. Цікаво, вже дев’ята чи десята?

– Мам, можна мені сьогодні на річку, – не розплющуючи очі, проказав я у повітря.

Мені ніхто не відповів. Я спробував рукою дотягнутися до мами. Ліжко було порожнє. Я відразу розплющив очі і стрибнув на підлогу.

– Є хтось удома? – крикнув я трохи голосніше ніж завжди, щоб мене нарешті почули (за це вдома я вже мав би заборону на комп’ютер.

Я знову згадав, що в мене цілий місяць не буде комп’ютера, і мені стало ще гірше). За мить я вже босоніж летів коридором на кухню.

– Прокинувся, – почув я бабусин голос. – Я сама дороблю. Йди до малого, – звернулася вона, мабуть, до мами.

– Гей, хто тут малий? – бовкнув я з порога і дременув назад. Мені стало холодно і незатишно. – Хо-чу-до-до-му! – сказав сам собі і заліз з головою під ще теплу ковдру.

Поки мама прийшла, я вже встиг витерти очі.

– Чому ти мене залишила самого? Не роби так більше ніколи! – я навіть не дивився на маму.

– Ти що, злякався?

– Нічого не злякався, – казав я до ковдри.

– А як ти збираєшся тут залишитися на місяць? – Мама погладила мене крізь ковдру.

– Не знаю.

– А плакати будеш?

– Хіба я дівчинка?

Коли я зайшов на кухню, то побачив, що все навколо було у варениках: дощечки, сито, стіл…

– У вас, що сьогодні гості будуть? – запитав я.

– А ти хіба не гість, – всміхнулася бабуся.

– Я не їм вареників.

Мамі не сподобалося, що я був відвертий. Дорослим завжди не вгодиш: то кажи, то не кажи! Я вирішив піти на ґанок.

Поріг був теплий. По подвір’ї бігали кури, навколо них – червоний півень. На паркан сіли горобці. Під парканом спав сірий товстелезний кіт. Краще б це був собака. Мама підійшла до мене і сіла на поріг.

– Хочу додому, – дивився я на горобців.

– Ти сам казав, що хочеш у село.

– Уже перехотів. Коли ти до мене приїдеш?

– Не знаю.

(Значить, не приїде.)

– А комп’ютер привезеш?

– Мусиш витримати місяць без комп’ютера.

(Мені легше витримати без їжі.)

Я не сказав ні слова. Тільки зірвав мамину руку зі своєї голови й побіг у сад. Сонце тут так не сліпило, як на подвір’ї. Я сів на стару сіру колоду і ніяк не міг збагнути, чому всі проти мене. Невже вони не були дітьми! Я підвівся з колоди і вийшов на стежку. Вона була заросла, вузька і сіра. Мені нікуди не хотілося йти. Я знову сів на колоду і вичовгав під ногами рівчак. Кінчик мого босоніжка протерся. І нехай! Я знову підвівся і потер щоку. Я думав, вони мене люблять!

На обід усі зібралися за великим столом. Мене гукали кілька разів. Бабуся застелила зелений обрус і розкладала тарілки. Вареники стояли у великій білій мисці посередині столу. Біля неї – глибока тарілка зі сметаною. У меншій мисці – вареники з вишнями. Їх було легко впізнати: червоні кульки проглядали крізь біле