Читати книгу - "Чорний красень"

поні. Пробігши декілька разів зі мною голова в голову, невтішний Веселун трохи збадьорився, а невдовзі й остаточно піднісся духом.

Часто до стайні приходив батько малого Джо і в усьому допомагав своєму синові. Хлопчина дуже старався, намагаючись опанувати нове для себе ремесло, і Джон був задоволений своїм помічником.

Розділ 18
Виїзд по лікаря

Це сталося через кілька днів по тому, як ми проводжали Джеймса. Наївшись увечері сіна, я спав міцним сном на соломі, аж раптом посеред ночі мене розбудило голосне дзеленчання стаєнного дзвоника. Я чув, як відчинилися двері Джонового дому і швидко-швидко загупали його кроки: Джон побіг до хазяйського дому, прожогом повернувся, відчинив двері стайні, зайшов досередини й гукнув:

— Вставай, Красунчику! Не знаю, що ти зараз робиш, але за хвилину виїжджаємо.

Я й оком не змигнув, як Джон мене уже і засідлав, і загнуздав. Швидко метнувшись додому по верхній одяг (одна нога тут, друга — там), він погнав мене клусом до маєтку. Сквайр із ліхтарем у руці вже вичікував біля дверей.

— Слухай, Джоне, — промовив він, — жени учвал, це питання життя і смерті місіс Гордон. Кожна мить дорога. Як приїдеш до лікаря Байта, передай йому цю записку. Потім доберешся до заїжджого двору і, щойно кінь перепочине, повертайся.

— Буде зроблено, сер, — відповів Джон, і за мить він сидів у сідлі. Садівник, що жив у садовому будиночку і також прокинувся від дзеленькання, відчинив ворота і чекав. Не гаючи жодної миті, ми проминули маєток, переїхали через село і спустилися пагорбом до застави. Зачувши крики Джона, а потім і гупання в двері, митник швидко вибіг надвір і відкрив нам дорогу.

— Послухайте, — гукнув йому Джон, — тут незабаром їхатиме лікар, тримайте дорогу відкритою. Ось вам гроші за проїзд!

І ми погнали далі.

Дорога, рівна, як скатертина, тяглася над річкою, і Джон, звертаючись до мене, сказав:

— Ну, Красеню, не підведи.

І я не підвів. Не треба було ні батога, ні шпор, я дві милі летів, ледве торкаючись землі. Якби хтось сказав, що мій дідусь, який брав призи в Нюмаркеті, міг бігти ще швидше, я б йому нізащо не повірив. Перед мостом Джон мене пригальмував, поплескав по шиї і похвалив:

— Молодчина, Красунчику, так тримати, старий!

Джон хотів мене притримати, щоб я сповільнив крок, але мене несло далі, і я стрімко мчав по дорозі. Повітря пахло морозцем, на небі яскраво світив місяць, і нічний краєвид заворожував. Ми проминули ще якесь село, проїхали через темний ліс, здолали підйом, потім спустилися з гори і врешті, пройшовши вісім миль, добігли до міста. Попетлявши трохи його вуличками, ми опинилися на ринковій площі. Тишу сплячого міста порушував лише стукіт моїх копит по бруківці. Коли ми зупинилися перед будинком лікаря, годинник на церковній дзвіниці пробив другу. Джон двічі смикнув дверний дзвоник, а потім, для більшої певності, постукав у двері. Вікно одразу відчинилося, і в ньому з’явилася голова лікаря у спальному ковпаку:

— Чого вам? — запитав лікар Байт.

— Сер, місіс Гордон дуже хвора. Сквайр просив, щоб ви, не зволікаючи, приїхали до нього. Якщо ви не приїдете, він каже, що вона помре. Ось вам записка від нього.

— Чекай, — сказав лікар, — я зараз вийду.

Він зачинив вікно і невдовзі з’явився на порозі.

— Розумієте, є тут одне «але», — знітився лікар. — Мій кінь весь день був у роз’їздах, і зараз йому конче треба відпочити. А на іншому поїхав мій син — по нього щойно прислали. Що будемо робити? Може, я поїду на вашому?

— Сер, він майже всю дорогу йшов учвал, і йому, як належить, треба дати відпочити. Та якщо ви вважаєте, що він здолає і зворотний шлях, то я не думаю, що мій господар став би вам перечити.

— Гаразд, — мовив лікар, — за хвилину я буду готовий.

Джон стояв поряд і гладив мене по шиї. Після бігу моє тіло аж пашіло.

Нарешті вийшов лікар із батогом у руках.

— Ця штука, сер, вам ні до чого, — зауважив Джон. — Чорний Красень і так буде бігти, поки не впаде. Ви, сер, постарайтеся з ним акуратніше. Мені б дуже не хотілося, щоб із ним щось сталося.

— Джоне, я думаю, все буде добре, — запевнив лікар.

А за хвилину Джон залишився вже далеко позаду.

Не розповідатиму вам, як ми поверталися до маєтку.

Лікар був важчим за Джона, та й у сідлі тримався значно гірше. Попри це, я робив усе, що міг. Митник на заставі тримав проїзд відкритим. Коли ми досягли пагорба, лікар пригальмував мене і сказав:

— А тепер, мій любий друже, трохи переведи дух.

Дуже доречна пропозиція, бо я біг так швидко, як міг.

Короткий відпочинок відновив мої сили, і невдовзі ми вже були в маєтку. Біля садової хвіртки на нас чекав Джо. Господар, який, мабуть, першим почув мій тупіт, стояв біля входу в маєток. Без жодного слова він повів лікаря до помешкання, а Джо завів мене до стайні. Як я зрадів поверненню додому! Ноги мої тремтіли від утоми, а сам я ледве дихав. На мені не було сухої волосинки, піт стікав по ногах, а тіло, за словами самого Джо, парувало, як чайник на плиті. О, бідолашний малий! Він був ще надто молодий і недосвідчений, а батька, який би допоміг порадою, послали чогось до сусіднього села, але я певен, що хлопчина старався, як міг. Він обтер мені ноги і тіло, але не накрив попоною, очевидно, вирішивши, що, коли я такий