Читати книгу - "Іван Виговський"

та літопис Самійла Величка. Польський хроніст Миколай Ємйоловський твердив, що його поховали в Руді. Спроби розшукати могилу Виговських, починаючи з визначного українського археолога Ярослава Пастернака (у 1935 р.), були безуспішними. Припускають, що після тимчасового закриття Скиту у 1785 р. його могила була перенесена десь інде. В наш час проводяться пошуки і в с. Руда, де створено перший в Україні музей Виговського і поставлено йому перший пам’ятник (другий пам’ятник стоїть у с. Германівка на Київщині, третій – у Вигові, а четвертий відкрито у липні 2009 р. у Соснівці під Конотопом). Але дослідження території є далеко не завершеними і рано робити якісь однозначні висновки. Сподіваємось, що подальші пошуки в архівах прояснять це питання.

Про долю дітей Виговського ми знаємо небагато. Принаймні «Поменник» посередньо свідчить про те, що 1667 р. діти Виговського, так само як і три його рідні брати і навіть мати, були живими. Це певною мірою стверджує виявлений автором цієї книжки документ від 19.03. 1695 р. Це – угода, особисто підписана на замку в Рудні (Руді) сином гетьмана Остапом Виговським на продаж коронному підстолію князеві Єжі Домініку Любомирському Барського староства за 36 тис. злотих. Ця угода мала бути затвердженою на львівському гроді.

Син Івана Виговського Остап (Остафій) був тричі одруженим: з Ганною Чолганською, Терезою Лудицянкою Гензінською і Урсулою-Терезою Завадською. Від першого шлюбу народився син Костянтин, від другого – Степан, від третього – дочка Олена (Анеля). Онук гетьмана – Костянтин мав восьмеро синів (Олександр, Данило, Юрій, Ян, Петро, Гаврило, Стефан і ще один, незнаний по імені). У Данила народилося двоє дітей від Ганни Ледохівської (Йосип та Аполінарія), у свою чергу від Йосипа пішли Тадей (помер у 1767 р.), Олена (вийшла заміж за Радецького, потім – за Михайла Поляновського) та Мар’яна (вийшла заміж спершу за Войнаровського). Досить відомими були Виговські й у ХVІІІ ст., зокрема знаним є Йосиф Виговський, греко-католицький єпископ луцький та острозький у 1713—1730 рр., родич гетьмана по лінії його братів чи дядьків. У польськомовній брошурі «Реляція коронації чудотворної ікони Пресвятої Діви Марії на горі Ружанській (Почаївській – Ю. М.)… 1727, місяця серпня дня 15» (Львів, 1727) він згадується як один з учасників даної урочистості.

У 20-х рр. ХХ ст. один з Виговських сприяв у Польщі виданню книг про свого предка. Ванда Виговська, яка народилася у Кракові у 1906 р., а дитинство провела у Яланці на Поділлі, написала повість «Шлях татарів», присвячену своєму предку, гетьману Виговському. Ця книга побачила світ в Італії, де Виговська провела із своїм чоловіком Еджісто де Андреїсом останні роки життя, і є надія, що невдовзі цей твір буде видано українською. Живуть Виговські й нині …

Трагічна доля гетьмана Івана Виговського завжди привертала особливу увагу письменників та поетів. Досить згадати твори Івана Нечуй-Левицького («Іван Виговський»), Богдана Лепкого («Крутіж»), Юрія Тиса («Конотоп»), Юрія Мушкетика («На брата брат»), Романа Іваничука («Орда»), Яра Славутича («Конотопська слава»), Олеся Лупія («Розплата») та ін. Його блискуча перемога під Конотопом вивчається в Україні як зразок військового мистецтва, і не випадково 11.03.2008 р. вийшов Указ Президента України «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві».

Гетьман України Іван Виговський прожив складне й трагічне життя. Патріот України, він був одним з керівників визвольної війни, найближчим помічником Богдана Хмельницького у будівництві Української держави. Діючи вже як гетьман у надзвичайно тяжких умовах, він при всій своїй енергії, досвіді і таланті не зміг втримати державного керма у своїх руках. Він, побачивши початок кривавої Руїни, спробував ще раз прислужитися Україні, але загинув на самому початку нового етапу свого життя.

Література

Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozackich powstania Bogdana Chmielnickiego okresu „Ogniem i mieczem” (1648—1651). – Warszawa, 1999.

Rudowicz B. Efemeros czyli diariusz prywatny pisany w Zamośćiu w latach 1656—1672. – Lublin, 2002.

Supplementum ad historiae Russiae monumenta, 1848.

Акты Московского государства. – СПБ., 1898. – Т. 2.

Бульвінський А. Матеріали до Українського Дипломатарію ХVІІ століття: каталог документів гетьмана Івана Виговського 1657—1659 років //Український археографічний щорічник. – К. Нью-Йорк, 2002. – Вип. 7.

Бульвінський А. Українсько-російські взаємини 1657—1659 років в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи. – К., 2008.

Величко С. Літопис. – К., 1991.

Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. – М., 1954. (Вестник Европы. – 1827. – Июнь. – № 13. – С. 24).

Востоков А. Судьба Выговских и Ивана Нечая. // Киевская старина. 1890. – Т. 24.

Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. – К., 2001.

Грабовецький В. З історії некрополя України //Скрипник І. Легенда про гетьмана. – Івано-Франківськ, 1997.

Грінченко Б. Іван Виговський: його життя і діла. – Черкаси, 1917.

Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1997.

Дашкевич Я. Павло Тетеря. //Володарі гетьманської булави. – К., 1994.

Документи Богдана Хмельницького (1648—1657 рр.) – К., 1961.

Документы об Освободительной войне украинского народа 1648—1654 гг. – К., 1965.

Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – Нью-Йорк, 1985.

Исторические связи народов СССР и Румынии. – М., 1968.

Києво-Могилянська Академія в іменах. – К., 2001.

Ковальский Н. П., Мыцык Ю. А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI—XVII вв. – Днепропетровск, 1984.

Крип’якевич І. До питання про авторство листів Богдана Хмельницького //Науково-інформаційний бюлетень АН УРСР. 1964. № 3.

Липинський В. Україна на переломі. 1657—1659. – Відень, 1920. – Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1872.

Літопис Самовидця. – К., 1971.

Луговий О. Олена Виговська //Скрипник І. Легенда про гетьмана. – Івано-Франківськ, 1997.

Мицик Ю. А. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття. – Дніпропетровськ, 1996.

Мицик Ю. А. З Українського Дипломатарія другої половини ХVІІ століття. //ЗНТШ. – Львів, 1997. – Т. ССХХХІІІ.

Мицик Ю. А. Розвідники Богдана Хмельницького //Прапор. 1989. – № 5.