Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

сполучити, розгадати глибинний зміст єдності різних площин буття, у пас відсутня розшифровка, розгадка символічного коду того інформаційного потоку, що пливе з-за буденної стіни, з ковбані підсвідомості.

Саме тому я розповідаю сюжети своїх видінь так, як вони вимальовуються в цій моїй свідомості, в буденній тямі, сподіваючись, що втаємничений смисл химерних іншомірних світів відкриється, синтезується в кінцевому підсумку життя...

...Настало літо тридцять шостого року. Дитяча свідомість практично повністю закреслила лихоліття недавньої голодовки, містичні видива мертвих людей, тихий шепіт Марії понад віками: «Раввуні!» Минуло три навчальні роки в Буртянській неповній середній школі. Осінні листопади, засніжені зими, розкішні весни. Космічний велет крутив зоряну карусель, витворюючи перед зачарованим оком дитини світлограй земного буття, лаштунки дивоглядної вистави, що тривала з правіку...

Я був старанним учнем, тим більше що мав сестру, котра не приносила з школи жодної четвірки, а лише найвищі оцінки (тоді, правда, знання оцінювалися не цифровими знаками, а смисловими: «відмінно» або «дуже добре», «добре», «посередньо», «погано», «дуже погано»). Як на мене, то і те, й інше — дурниці. Може бути лише щось одне: знаєш — не знаєш, вмієш — не вмієш. Майстерність, глибина знання чи вміння — то вже інша справа. І наскільки тонко, делікатно відчував це геніальний Сухомлинський, котрий з глибочезною пошаною до юного духу каже: «Ти, Іванку, ще не знаєш ось цього, або отого, але згодом будеш знати!» Яке благородство душі й серця! Як нам не вистачає таких наставників!

До війни вони ще були, зустрічалися частіше. Може, хтось скаже про дитячу аберацію духовного зору? Що, мовляв, романтична дитяча уява пам’ятає лише хороше й відсікає погане? Та ні, я досі не забуваю нікчемності в діях і вчителів, і учнів: була й жорстокість, ницість, неуцтво, сваволя. Проте основна команда учителів відзначалася коректністю, високими знаннями, глибокою культурою, інтелігентністю в найкращому розумінні цього поняття. Дивуюся ось чому: тридцяті роки були порою бідності, інколи навіть злиденності, розгулу жорстокості й терору, проте школи мали все необхідне для навчання: природничі, фізичні, хімічні кабінети, наочне приладдя, спортмайданчики, бібліотеки. Був велетенський сад, баштан, де учні працювали, звідки мали достатню кількість овочів та фруктів. Школа регулярно відзначала свята, нагороджувала кращих учнів подарунками, допомагала найбіднішим. Колгосп часто виділяв автомашину для поїздок до Канева, в Київ, до Кагарлика. Учні молодших класів улітку відпочивали в піонертаборах. Проте, кажучи правду, я люто ненавидів такий спосіб організованого «відпочинку», може, інтуїтивно передчуваючи, що колись доведеться потрапити на багато літ в інший «табір» — вже для дорослих. Відверто кажучи, суттєва різниця між ними невелика, бо там і там культивувалося одне й те саме — підпорядкування волі індивіда певному імперативу держави. Придушувалося стихійне прагнення душі до самовияву, до саморозкриття.

З табору, обплутаного дротом, так просто не вискочиш, спроба втекти наражається на смертельну загрозу, про що я дізнаюся далеко пізніше. А в тридцять шостому році втечу з піонерського табору я задумав уже на третій день. Так мені остогидло марширування під барабанний тріск, походи колоною на ті чи інші екскурсії, до сніданку, обіду й вечері, дружній «тихий час» вдень, цілий ряд регламентованих «заходів», що дитяче серце не витримало. Я підбурив кілька ровесників з села Липівець та Слободи, ми вирішили дати драла після вечірнього відбою. Адміністрація, певно, відчувала, що такі поривання можливі, тому домашнє вбрання від нас забирали, ховаючи в склад під замок, а натомість видавали синю піонерську форму — трусики і сорочку. Як всі поснули, ми підрили стінку в складі, пробралися туди, знайшли своє відділення. Переодягнувшись, акуратно поклали на місце своєї одежини піонерську форму. Потім, засипавши підкоп, дременули додому — хто куди. Стежечка в парку, де було розташовано табір, привела мене до яру, в якому протікала річечка. Я перебрів її, поміж хатами вибрався нагору, вийшов до перехрестя доріг: звідти шляхи вели до Ржищева, Миронівки і третій — до Буртів та Очеретяної. Наступила ніч, у небі купчилися хмари, було темно і страшно. Я майже галоном пробіг сім кілометрів, вже десь опівночі постукав до хати. Мати відчинила сінешні двері, охнула: «Що сталося? Чому ти тут?» — «Утік!» — «Ти здурів! Все чиниш не так, як людські діти! Де Оля?» — «Олі я не казав. Вона в таборі!»

Мати схопила мене за руку, почала хворостити віником. Я підскакував, кричав, аж доки батько не припинив тої, безумовно, заслуженої кари.

Другого дня мати з учителькою відправили мене знову до табору. Там втікача переодягли в форму, на лінійці оголосили догану, біля складу з домашньою одежиною поставили вартового. Через два дні я знову втік, залишивши форму на ліжку. Оскільки власного вбрання добути мені було зась, я зробив з двох галстуків плавки, прибрався в них, як прадавній Адам після вигнання з раю, і чмихнув опівночі до благословенного батьківського притулку.

На цей раз по мені погуляв батьківський очкур, хоч, треба віддати належне Павлу Трохимовичу, він періщив мене символічно, лише виконуючи волю матері. Проте втретє мене до табору не відправляли, збагнувши, що такий «відпочинок» не для диких натур, подібних до моєї.

Кілька тижнів я пас худобу, помагаючи громадським пастухам, заробляючи за те літр-два молока та паляницю пахучого хліба. Там я учився курити цигарки з кізяку, грати в різні прадавні ігри, слухав страшні історії про мертвяків, розбійників, домовиків.

У серпні закортіло ганяти коней в «нічне». Було дивно, тривожно, хвилююче сидіти біля багаття, дивитися в кипляче лоно вогню, спостерігати за польотом хмари іскорок у небо, викочувати з попелу, з жару сіро-чорну печену картоплю, перекидати її з долоні на долоню, в потім жадібно поглинати, згадуючи генетичною пам’яттю, що це вже колись було, що таке чатування біля багаття — вічна варта нашого народу, розпочата в незапам’ятну пору. В сутінках бовваніли постаті стриножених коней, на небосхилі котилося зоряне диво, плив човник місяця, чомусь не хотілося спати. Здавалося, що отакий спосіб життя — природний і звичний, а школа, робота в полі, дорослі химерії — то все якесь неприємне сновидіння, котре приверзлося в нещасливу пору.

Вранці пастухи погнали коней на колгоспний двір. Я вперше сів на коня (то була пузата кобила). Мене ніхто не навчив, як треба триматися, як вести себе на хребті тієї худобини, і, коли кобила почала бігти за гуртом передніх коней,