Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

Стояла рання осінь, і річка нагадувала млявий потічок з високими прямовисними берегами. Притримуючись руками за грубі мотузки, що правили за поручні, Павло пройшов підвісним містком і дістався невеличкої галяви. Тут, напевне, колись відпочивали пляжники. Тепер усе було загромаджене залізними грабельками, навіть хтось намагався випростати соковиті стебла пізніх медоносів. Павло постояв хвильку, милуючись тишею і красою осінніх верб, а тоді швидко рушив у напрямку сухого береста, куди пішли Катя і господар підземної ферми.

За густими зарослями ожини й сіруватої лози стояв укритий дерном, пласко стесаний горбик землі. На тому зрізі було викладено з квітів годинник з червоною і білою стрілками. Острожний підійшов ближче й розгледів густі пелюстки дрібних квітів, схожих на піщані безсмертники.

VIII

Зелена площина разом з годинником піднеслася над землею, відсунулася вбік, і Павло побачив жовті сходи ескалатора. «Справжнє тобі метро, — подумав Павло, рушаючи униз і гніваючись на Катю. — Яка необачність! Не знати, хто й куди покликав…» — Павло розумів, що бурчить для годиться: самому захотілося побачити нехай химерний, але протест фермера у найбагатшій країні, яка сама злякалася власної зброї.

— Містер Гленд! — гукнув Павло, зіскакуючи з доріжки ескалатора й роззираючись по невеличкій кімнатці з довгою, вкритою рядниною лавою вздовж стіни з синіми шибами вікон. — Ви чуєте мене? Я Павло Острожний, чоловік тієї жінки, яку ви щойно сховали у ваших лабіринтах. Я не звик жартувати, сер.

— Не кричіть. Ви не в степу, а в хаті, містер Острожний, — пролунало за стінкою, і до кімнати линуло сонячне проміння. За вікнами Павло побачив Гленда. — У хаті не треба кричати, — повторив Гленд і звелів Острожному: — Праворуч ще одні двері. Виходьте у двір. Поки ваша дружина поливатиме квіти, ми зваримо молодої картоплі з кропом. Ви любите молоду картоплю з кропом і свіжими огірками?

— Це страва богів, — мовив на те Павло й прочинив вузькі пластикові двері. Пройшов уздовж веранди, заставленої снопами сухого маку. На стінах висіли вінки цибулі й важкі намиста червоного перцю. Частину веранди займав верстат з вузькою доріжкою щойно витканого полотна. Коли Павло вийшов у двір, то справді здалося, що стоїть він посеред зеленого, вкритого споришем подвір’я, а вгорі сине, ледь закужелене поволокою небо, навіть хмара он виткнулася з-за високих акацій з духмяним цвітом «кашки». Сонця Павло не бачив, але світло його заливало все довкруг. Навіть не було тіні, до якої він так звик на землі.

Павло не звернув уваги на Гленда й погукав:

— Катю! Я тут! Ти чуєш мене? Катю!

— Я ж вам казав, що ви не в степу, — хмикнув Гленд і пояснив Павлові: — Так вона вас не почує, хоч і стоятиме за стінкою. Панорама тут справді зроблена майстерно, і ви легко можете набити собі ґулю на лобі. Об те ж саме небо. — Гленд підніс догори руку й легенько постукав у блакитну «порожнечу». — Дзеркальне скло. У мене тут, як у Біблії сказано, небесна твердь. І боги у мене реальні ходять над головою. Не ті, що в небесах. І сила моїх святих надто реальна, сер. Та сила не тільки мене, а всіх американців зажене під землю й витруїть чадом, як лисенят. — Гленд підійшов ближче до Павла, довірливо зашепотів: — Кажуть, що під землею вже збудована копія Білого дому. Верхній і нижній будинки з’єднані швидкісним ескалатором. Не те що в мене, — саркастично посміхнувся Гленд. Тримаючи в руці мідне відро з картоплею, довірився Павлові: — У них там блиск і мармурові підпори, але по картоплю приходитимуть до мене. Ніхто не схоче їсти ураженої стронцієм картоплі. Моя картопля застрахована від цього, і за неї платитимуть золотом. Я братиму золотом, сер. Мені треба багато золота. Я робитиму з нього ложки, відра, плуги й лопати. Залізо з часом зіржавіе, а золото вічне. Хоч я його використаю за призначенням. — Гленд захіхікав і знову зашепотів до Павла, виказуючи свою таємницю: — Найголовніше те, що із золота не викуєш шаблі. Будемо навкулачки битися. Англійці, правда, матимуть перевагу, — зітхнув Гленд, — бо в них королева. А хто з наших сенаторів наважиться дати ляпаса жінці? Тоді нам справді загрожуватиме катастрофа: ми втратимо все, що встигли загарбати в чужих морях і океанах. Англія, напевне, відновить свої колонії.

— Я розумію жарти, містер Гленд, — сказав Павло, пильно вдивляючись у зіркі й хитро примружені очі фермера, — проте я не для того сюди йшов, щоб оплакувати вигадане вами фіаско Америки. Де моя дружина, сер? Не забувайте, що ми перебуваємо під охороною Президента Сполучених Штатів, і ваші, м’яко кажучи, вибрики виходять за межі дозволеного.

— Ви надто мудра людина, містер Острожний, щоб аж так гніватися, — винуватим голосом заговорив Гленд, висипаючи молоду картоплю в грубо плетений лантух. Він полив лантух водою й заходився чистити в нім картоплю. — Я нітрохи не жартую, сер. Я тільки намагаюся пояснити нашим вельможним блазням, що людський розум створив чимало див на землі, але досі не збагнув себе.

Павло бачив, що Гленд не причинний. Він лише належав до тих, кому залишалося одне: сміятися з світу, який допалював свою останню годину під високим небом і справжнім сонцем. «Чому ж Мері говорила мені про якісь штрафи, трудову повинність у підземній фермі Гленда? — питав себе Павло, спостерігаючи за неквапними рухами великих кощавих рук Гленда, що виминали в лантушині картоплю. — Просто вони відвели Гленду роль блазня, і він це знає,» — здогадався Павло, стежачи за фермером.

Зеленаво-сірі очі Гленда зиркали на Острожного з глибоких очниць, ніби з прикритих мохом нірок.

— У майбутньому горішня земля стане непридатною, — говорив, виймаючи з лантуха вже обчищені картоплини. — Земля виснажується, тому лушпиння й бадилля треба повертати землі. Тоді її стане на довгий час. Доки ми тут скнітимемо, горішня земля вивіє із себе стронцій, у ній зіржавіє все залізо, вона добре вгноїться від спалених трупів. Та цього вже діждуться наші далекі нащадки. Якщо вони й під землею не почнуть війни. Під землею воювати легше: тут нема неба, куди виходить чад і трутизна. Тут можна просто